— Тоді ми продовжимо наше полювання, поки його не знайдемо. Зелений Чоловік відчуває потребу, а потреби, більшої за нашу, існувати не може. Наша потреба — це надія світу.
Коли наблизились гори, наблизилось і Велике Гнилолісся. Там, де раніше на листі рябіли чорні плями та жовті цятки, зараз мокре листя опадало прямо на очах, відпадаючи під вагою власного загнивання. Та й самі дерева тут були ніби покалічені тортурами створіння; їхні покручені гілки дряпали небо, наче благаючи про милосердя якусь силу, що не бажала їх чути. Розтрісканою, розколотою корою мляво стікала схожа на гній рідина. Здавалось, дерева тремтіли від поступу коней, що проходили повз них, так ніби в них не залишилось нічого твердого.
— Виглядає так, ніби вони хочуть нас схопити, — нервово промовив Мет.
Найнів кинула на нього роздратовано-презирливий погляд, а він запально додав:
— Але ж вони дійсно справляють таке враження!
— І деякі з них таки прагнуть цього, — кинула Айз Седай через плече. На мить очі її блиснули ще безжальніше за Ланові. — Але вони намагаються уникнути навіть частинки того, ким є я, тому моя присутність вас захищає.
Мет зніяковіло розсміявся, ніби сприйняв слова про частинку як жарт.
Ранд не був у цьому аж так упевнений. Зрештою, це ж Гнилолісся. Але дерева не можуть пересуватися. З якого дива дереву хапати людину, хай би навіть воно це вміло. Ми тут вигадуємо казна-що, а вона просто хоче, аби ми були пильними.
Раптом Ранд вдивився у ліс з лівого боку. Одне дерево, не більш ніж за двадцять кроків від нього, затремтіло, і це було аж ніяк не схоже на гру уяви. Він не міг би з впевненістю сказати, що то за дерево чи яким воно колись було, таким вузлуватим і понівеченим воно виглядало. Поки він дивився на нього, дерево раптово знову хльоснуло назад і вперед, потім нахилилось і взялося лупцювати землю. Щось заверещало пронизливо і відчайдушно.
Дерево різко випросталося, його гілки обплелись навколо якоїсь темної маси, що корчилася, шипіла і лементувала.
Ранд важко зглитнув і спробував спрямувати Гнідана вбік, аби тихенько забратися звідси, але дерева підступали з усіх боків і тремтіли. Гнідий вибалушив очі, виблискуючи білками. Поки всі намагалися зробити те саме, що й Ранд, його не полишало видиво: як його скрутили у тугий вузол разом із конем.
— Не зупиняйтеся,—наказав Лан, виймаючи меча. Зараз на Охоронцеві були рукавиці зі сталевими накладками та сіро-зелена луската туніка. — Залишайтесь біля Морейн Седай. — Він розвернув Мандарба, але не у бік дерева з його здобиччю, а в іншому напрямку. У своєму мінливому плащі Охоронець розчинився у Гнилоліссі ще до того, як зник з очей його чорний жеребець.
— Тримайтеся поруч, — наказала Морейн. Вона не притримала кобилу, але помахом закликала усіх тулитись ближче до неї. — Тримайтесь якомога ближче.
З того боку, куди рушив Лан, долинуло ревіння. Воно розкололо повітря, і дерева аж затремтіли. А коли воно стихло, здавалось, ніби луна ще триває. Ревіння знову відновилось, насичене люттю і смертю.
— Лан, — мовила Найнів. — Він...
Жахливе ревіння змусило її замовкнути, але тепер у ньому лунали нові нотки. Страх. Раптово звук обірвався.
— Лан здатний подбати про себе, — сказала Морейн. — Скачіть, Мудрине.
З-за дерев з’явився Охоронець, тримаючи меча якнайдалі від себе і від свого коня. Лезо було вкрите плямами чорної крові, і від нього здіймалася пара. Лан обережно витер меча тканиною, яку витяг зі своєї сумки, уважно вдивляючись у сталь, аби переконатися, що не залишив жодної плямки. Коли він відкинув ганчірку, вона розпалась на шматки, не досяппи землі, навіть найменші частинки розчинились.
З-за дерев на них стрибнула масивна тварюка. Охоронець крутнув Мандарба, але коли бойовий кінь здійнявся на диби, готовий завдати удару сталевими підковами, блиснула Метова стріла і простромила око в голові, Що здавалася суцільною ощиреною пащею. Смикаючи лапами, тварюка із пронизливим верещанням гепнулася на землю, ледь не долетівши до людей. Ранд здивовано роздивлявся її, поки ватага швидко скакала повз. Потвору вкривало волосся,, довге та жорстке, як щетина, і в неї було забагато лап, Що під дивними кутами стирчали з тулуба, завбільшки як ведмежий. Деякі з них, принаймні ті, що виходили зі спини, були непридатними для ходіння, але кігті, довгі, наче пальці, дерли землю у передсмертній агонії.
— Влучний постріл, овечий пастуше, — Ланові очі, не переймаючись тим, що там здихає позаду, швидко обшукували ліс.
Морейн похитала головою:
— Вона не повинна була настільки наблизитись до тієї, хто торкається Істинного Джерела.
— Аґельмар казав, що Гнилолісся розбурхане, — відказав Лан. — Можливо, Гнилоліссю відомо, що саме Павутиння вплітає у Візерунок.