— Поспішаймо! — Морейн устромила п’яти у боки Альдіб. — Нам треба якнайшвидше подолати перевали.
Але не встигла вона це промовити, як Гнилолісся піднялось проти них. Дерева шмагали гілками, намагаючись дотягтись до них, байдужі до того, є зв’язок між Морейн і Істинним Джерелом чи ні. Ранд тримав меча у руці. Він не пам’ятав, коли його вихопив. Він вражав мечем знов і знов, лезо із зображенням чаплі протинало покручені кінцівки наскрізь. Ненажерливі гілки відсмикувались, схожі після цього на цурпалки, що корчились від болю. Йому навіть здавалось, що він чує, як вони верещать. Але щоразу його атакувало ще більше гілок, що звивалися зміюками, намагаючись обплести руки, груди та шию. Несамовито вишкіривши зуби, він шукав порожнечу, і знайшов її у кам’янистому непіддатливому ґрунті рідного Межиріччя.
— Манетерен! — горлав Ранд, відбиваючи напади дерев, аж поки заболіло горло. Позначена чаплею сталь виблискувала в безсилих променях сонця. — Манетерен! Манетерен!
Стоячи в стременах, Мет блискавично посилав у ліс стрілу за стрілою, вражаючи безформних створінь, що гарчали та скреготіли незліченними зубами, хапаючи стріли, що їх вбивали, рвали інших зубастих потвор, билися між собою, аби першими дістатися вершників. Мет теж утратив зв’язок із реальністю.
— Карай ан Калдазар! — волав він, притягуючи оперення стріли до щоки та спускаючи тятиву. — Карай ан Еллісанде! Ал Еллісанде! Мордеро дагхайн пас дуентпе кьюбіяр! Ал Еллісанде!
Перрин також стояв у стременах, мовчазний і лютий. Зараз він опинився на чолі ватаги, і його сокира прорубувала стежку крізь ліс і смердючу плоть, крізь усе, що траплялося йому на шляху. Хльоскаючі дерева та кляті потвори відступали під натиском кремезного воїна з сокирою, нажахані як його лютими золотими очима, так і свистом його сокири. Його кінь упевнено, крок за кроком просувався вперед.
З рук Морейн струменіли вогняні кульки, і там, де вони вдарялися, покручене дерево перетворювалось на факел, зубаста потвора пронизливо скрикувала і гамселила себе лапами, схожими на людські руки, несамовито шматуючи кігтями охоплене вогнем власне тіло, аж поки не конала.
Охоронець знову і знову спрямовував Мандарба на дерева. Кров, що капала з його меча і рукавиць, пухирилась і парувала. Після сутичок тепер все частіше на його обладунках з’являлися тріщини, рани все більше кривавились, а його бойовий кінь ще більше накульгував і теж стікав кров’ю. Щоразу Айз Седай знаходила хвилинку, аби накласти руки на рани, і коли вона їх прибирала, на тілі залишались лише краплі крові без жодних шрамів.
— Я запалила сигнальні вогні для напівлюдків, — гірко промовила вона. — Вперед! Швидше!
Вони повільно, крок за кроком, просувалися вперед.
Якби дерева не хльостали по масі атакуючих тіл так само, як і по людях, якби потвори, серед яких не було двох схожих, не билися люто з деревами та одна з одною, аби першими дотягтися до вершників, їхній загін був би знищений. Ранд у цьому був переконаний. Але він не був упевнений, що це ще не трапиться. Раптом позаду нього почувся поклик, схожий на звук флейти. Далекий і слабкий, він пробивався крізь шалене гарчання мешканців Гнилолісся, що біснувалися навколо.
За мить гарчання замовкло, ніби його хтось ножем відтяв. Нападники застигли, дерева завмерли. Настільки ж раптово, як з’явились, багатопалі потвори вмить розчинились у звироднілому лісі.
Знову пролунав пронизливий вереск, схожий на звучання тріснутих пастуших сопілок, на нього відгукнувся хор таких самих звуків. їх було десь із пів дюжини, і вони перегукувалися між собою десь далеко позаду.
— Черв’яки, — похмуро промовив Лан, викликавши стогін у Лояла. — Дають нам перепочинок, аби у нас лише вистачило часу з нього скористатися. — Він прикидав на око відстань, що залишилась до гір. — Мало хто у Гнилоліссі наважиться зустрітись із черв’яком, якщо можна цього уникнути. — Він ударив підборами у боки Мандарба. — Помчали!
Весь загін помчав за ним крізь Гнилолісся, яке раптом виявилось цілком вимерлим, за винятком сопілок, що лунали позаду.
— То це черв’яки їх відлякали? — недовірливо поцікавився Мет. Він підстрибував у сідлі, намагаючись закинути за спину свого лука.
— Черв’як, — голос Охоронця разюче відрізнявся від голосу Мета, — може вбити щезника, якщо тому не пощастить бути під особистим захистом Морока. А за нами мчить їх ціла зграя. Скачіть! Скачіть!
Темні гірські піки наближалися. Ще година, оцінив Ранд, якщо рухатись тим темпом, що задав Охоронець.
— А черв’яки можуть погнатися за нами в гори? — захекано спитала Еґвейн, і Лан зайшовся реготом.