— Ні, не можуть. Вони жахаються того, що мешкає на високих переходах.
Лоял знову застогнав. Ранду хотілося, аби оґір припинив це. Він добре розумів, що Лоял знає про Гнилолісся більше за будь-кого з них, окрім хіба що Лана, навіть якщо він отримав ці знання із книжок, які читав у безпеці стеддінґу. Але чому він постійно нагадує мені, що попереду на нас чекає щось іще жахливіше, ніж те, що ми вже пережили ?
Повз них пропливало Гнилолісся, з-під копит коней, що мчали галопом, гнилим шматтям розліталися бур’яни та дерен. Дерева, такі ж само, як і ті, що раніше їх атакували, зараз лише здригалися, навіть коли вершники проїжджали просто під покрученими гілками. Судні гори, чорні й похмурі, затуляли небо попереду. Вони здавались дуже близькими. Сопілки вже лунали гучно та виразно, а хлюпотіння позаду заглушало чавкання копит. Надто гучно. Так ніби напівзогнилі дерева розчавлюють велетенські тіла, що проповзають по них. Надто близько. Ранд глянув через плече. Верхівки дерев там тріпотіли і згинались, наче травинки. Земля під ногами почала здійматися вгору, і незабаром Ранд зрозумів, що вони вже підіймаються вгору.
— Ми не встигнемо дістатись гір, — кинув Лан. Він не сповільнив галопу Мандарба, але меч раптом знов опинився у нього в руці. — Будьте уважні на перевалах, Морейн, і ви прорветесь.
— Ні, Лане! — зойкнула Найнів.
— Тихо, дівчино! Лане, навіть ти не в змозі зупинити зграю черв’яків. Я проти цього. Ти будеш мені потрібен біля Ока.
— Стріли! — вигукнув Мет захекано.
— Черв’яки їх навіть не відчують, — крикнув Охоронець. — їх треба різати на шматки. Вони не відчувають нічого, крім голоду. Іноді — страх.
Вчепившись у сідло мертвим хватом, Ранд поводив плечима, аби послабити напругу. Йому так стисло груди, що він ледве дихав, а шкіру ніби жалили сотні розпечених голок. Гнилолісся перейшло у передгір’я. Він уже бачив маршрут, яким їм належало піднятись, щойно досягнуть гір: звивиста стежка, і далі перехід, ніби прорубаний сокирою у чорному камені. Світло, що ж там таке попереду, що може відлякати тих, хто позаду. О, Світло, допоможи мені, я ніколи не був такий наляканим.. Я не хочу йти ні кроку далі. Ні кроку! Намагаючись відчути, де полум’яна правда, а де порожня кривда, він картав себе. Дурень! Наляканий боягузливий дурень! Ти не здатний ні залишитися тут, ані повернути назад. Чи ти збираєшся залишити Е/вейн самотужки дивитися небезпеці у вічі ? Порожнеча не давалася, уникала його, набуваючи форми, а потім розбиваючись на тисячі частинок світла, знову формуючись і знову розлітаючись на дрізки. Кожна з цих блискіток пропікала його кістки, аж поки він затремтів від болю і відчув, що зараз спалахне. Світло, допоможи мені, я більше не можу. Світло, допоможи мені! Ранд уже було натягнув повіддя гнідого, аби повернути назад, готовий радше зустрітися із черв’яками чи з ким там іще, ніж із тим, що чекає попереду, коли раптом характер місцевості змінився. Один схил пагорба і наступний, між гребенем і піком, і Гнилолісся зникло.
Зелене листя вкривало миролюбно простягнуті гілки. Польові квіти створювали килим з яскравих клаптиків, розкиданих по траві, що колихалась під ласкавим весняним вітерцем. З квітки на квітку перепурхували метелики, гуділи бджоли, співали пташки. Роззявивши від подиву рота, Ранд продовжував скакати галопом, поки раптом не второпав, що Морейн, Лан і Лоял зупинились, і всі інші теж. Він повільно натягнув повіддя і застиг від здивування. Очі Еґвейн, здавалось, зараз вилізуть на лоба, а Найнів завмерла із широко розкритим ротом.
— Нам таки вдалося дістатися безпечного місця, — промовила Морейн. — Це куток Зеленого Чоловіка, і тут знаходиться Око Світу. Сюди не може дотягтися жодна потвора з Гнилолісся.
— Я вважав, що це має бути по той бік гір, — пробурмотів Ранд. Йому досі було видно піки, що заповнювали північний горизонт, а також високі перевали між ними. — Ви казали, що воно завжди було за перевалами.
— Це місце, — пролунав низький голос із глибини дерев, — завжди там, де воно є. Змінюється тільки місце перебування тих, котрі його потребують.
З листя та гілок виступила людиноподібна постать, настільки більша за Лояла, наскільки оґір був більший за Ранда. Людська постать, оплетена виткими лозами та живим зеленим листям. Замість волосся у чоловіка була трава, що спадала по плечах, на місці очей — горіхи фундука, а замість нігтів — жолуді. На сорочку і штани йому пішло зелене листя, а чоботи були зроблені з кори, але без жодного шва. Навколо нього кружляли метелики, мережачи плямами світла пальці, плечі, обличчя. Лише одна дрібничка псувала цю зелену досконалість: глибока тріщина підіймалась щокою та скронею, йшла через тім’я, і там, де вона проходила, лози побуріли та посохли.