Багато хто у Тар Балоні намагався знайти шлях до використання цієї Сили, але до неї зась будь-якій жінці. Лише чоловік може встановити зв’язок із нею. Але останній Айз Седай чоловічої статі пішов з життя майже три тисячі років тому. Так, потреба, яку вони відчували, була відчайдуш-ною. Тому вони працювали та пройшли крізь псування Морока на саїдін, аби створити Око і зробити його чистим, хоч і знали, що ця праця усіх їх уб’є. І чоловіків Айз Седай, і жінок — усіх разом. Зелений Чоловік казав правду. Найвеличніші дива Епохи Легенд таким чином і творилися. Коли об’єднувалися саїдін та саїдар. Усі жінки у Тар Балоні, всі Айз Седай при всіх дворах і у всіх містах, навіть у землях за межами Пустелі, навіть якщо додати тих, хто, мабуть, ще досі мешкає за Аритським океаном, не можуть зачерпнути навіть ложку цієї Сили, якщо чоловіки не прийдуть на допомогу.
Ранду пекло в горлі так, ніби він не проказав, а пронизливо прокричав: — Чому ви привели нас сюди?
— Тому що ви та’верен. — Обличчя Айз Седай залишалося непроникним. її очі блищали і, здавалось, притягували його. — Тому що сили Морока вдарять сюди, і тому що тут їх необхідно зустріти й зупинити. Інакше Тінь накриє увесь світ. Не існує мети величнішої за цю. Давайте знову вийдемо назовні під сонце, поки ще є час.
Не чекаючи, не обертаючись, аби упевнитись, чи йдуть вони вслід, Айз Седай рушила коридором назад разом з Ланом, що крокував, можливо, трохи швидше, ніж зазвичай. Еґвейн і Найнів поспішали за нею.
Ранд пробирався уздовж стіни, бо був не в змозі примусити себе зробити хоча би крок ближче до того, чим був цей басейн, і вистрибнув у коридор, перетнувшись на виході з Метом і Перрином. Він би побіг, якби для цього не довелось відштовхнути Еґвейн, Найнів, Морейн і Лана. Він не міг не тремтіти, навіть опинившись зовні.
— Мені це не подобається, Морейн, — гнівно мовила Найнів, коли над ними знову засяяло сонце. — Я вірю в те, що небезпека така велика, як ви кажете, інакше я б не була тут, але ж це...
— Нарешті я знайшов тебе!
Ранд смикнувся так, ніби навколо його шиї затяглась мотузка. Слова, голос... на мить йому здалось, що це Ба’алзамон. Але два чоловіки, що вийшли з-за дерев, ховаючи обличчя під каптурами, не були вдягнені у плащі кольору засохлої крові. Один плащ був темно-сірий, інший — майже такий же темний, але зелений, і вони здавались затхлими навіть на свіжому повітрі. І ці двоє не були щезниками, легенький вітерець ворушив поли їхніх плащів.
— Хто ви? — Лан став у бойову стійку, тримаючи руку на ефесі меча. — Як ви сюди потрапили? Якщо ви шукаєте Зеленого Чоловіка...
— Він провів нас, — рука, що вказувала на Мета, була стареча і така зморщена, що навряд чи була людською. Нігтя на пальці не було, а грубі суглоби здавалися вузлами на шматках мотузки. Мет відступив на крок, широко розплющивши очі. — Стара річ, старий друг, старий ворог. Але він не той, кого ми шукаємо, — закінчив свою промову чоловік у зеленому плащі. Інший стовбичив мовчки, ніби взагалі втратив здатність розмовляти.
Морейн випрямилась на повний зріст, не сягаючи навіть плеча будь-кому з присутніх чоловіків, але раптом стала здаватися високою, як пагорби. її голос гудів як дзвін, вимагаючи відповіді:
— Хто ви?
Страшні руки відкинули каптури, і Ранд витріщив очі. Дідуган виявився більш ніж старезним. Порівняно з ним Кенн Буйє виглядав би дитиною у розквіті здоров’я. Шкіра на обличчі у прибульця була, як потрісканий пергамент, щільно напнутий на череп, а потім натягнутий ще міцніше. На шкарубкому скальпі стирчали у найнесподіваніших місцях жмути ламкого волосся. Вуха нагадували висушене дрантя стародавньої шкіри. Запалі очі визирали з голови наче з глибини довжезних тунелів. Утім, другий виглядав ще жахливіше. Жорстка, як панцир, чорна шкіра вкривала його голову та обличчя, але спереду до неї наче пристала маска ідеального юначого обличчя, що дико й божевільно регоче, застигши у такому вигляді назавжди. Що ж він ховає, якщо інший демонструє все, що можна? А тоді навіть думки замерзли у Рандовій голові, перетворились на пил і понеслися геть.
— Мене називають Аґінор, — прокаркав старий. — А це — Балтамел. Його язик більше не може вимовити жодного слова. За три тисячі років ув’язнення Колесо перемелює надзвичайно дрібно. — Провалені очі ковзнули до арки, а Балтамел подався вперед, очі на його масці втупились у білокам’яний отвір так, наче він жадав негайно попрямувати всередину. — Так довго без... — тихо проказав Аґінор. — Так довго.
— Світло захищає... — почав було Лоял тремтячим голосом і загнувся, щойно Аґінор кинув на нього погляд.
— Відступники, — хрипко вимовив Мет, — сидять ув’язнені у Шайол Гулі...