— Моє місце тут, — проголосив Зелений Чоловік, — і ти не скривдиш тут жодної живої істоти.
Балтамел відкинув Найнів геть, наче ганчірку. Вона і впала зім’ятою ганчіркою, із застиглим поглядом, і була така обм’якла, ніби у неї розплавилися усі кістки. Шкіряста рука піднялась, і Зелений Чоловік заревів, коли лозини, що були вплетені в його тіло, почали диміти. Відлунням його болю став вітер, що раптом здійнявся між деревами.
Аґінор повернувся до Ранда та його друзів, так ніби із Зеленим Чоловіком уже було покінчено. Але лише один широкий крок, і масивні листвяні руки обхопили Балтамела, піднявши його високо і притиснувши з нищівною силою до грудей з товстих в’юнких стебел. Проте чорна шкіряста маска лише сміялась у темні від гніву горіхові очі. Вигинаючись по-зміїному, Балтамел зміг вивільнити руки і, вхопивши голову Зеленого Чоловіка, спробував скрутити їй в’язи. Від доторку цих рук спалахувало полум’я, лози чахли, а листя опадало. Зелений Чоловік волав, коли густий темний дим виривався поміж лозиння його тіла. Він ревів знову і знову, ніби все його життя виходило з його рота разом із димом, що клубочився між його губ.
Раптом Балтамел засмикався у міцних обіймах Зеленого Чоловіка. Руки Відступника замість того, аби продовжувати стискати його, щосили намагались відштовхнутись. Одна його рука в рукавичці відкинулась убік... і крихітний паросток пробився крізь чорну шкіру. Гриб-трутовик, такий, як ті, що оперізують дерева у глибоких тінях іустого лісу, обхопив його руку, вистрибнувши нізвідки, збільшуючись, і продовжував розбухати, поки не покрив усю руку. Балтамел заметався, а пагін смердючої рослини проштрикнув його щільний панцир, лишайники заглибили своє коріння і розкололи тоненькі тріщини, що вкривали його шкірясте обличчя, кропива знищила очі його маски, а гриби-смертельники розірвали рота.
Зелений Чоловік скинув Відступника долу. Балтамел безперервно вертівся і смикався, поки всі рослини, що виростають у темних місцях, усі спорові рослини, всі рослини, що полюбляють сирість і вологу, наразі розбухали та розросталися, розриваючи його одяг, шкіру і плоть — та чи плоттю було те, що майнуло на мить під дією зеленої люті? — на окремі клапті, і вкривали його, поки від нього залишився лише горбок, який годі було відрізнити від багатьох інших у тьмяній глибині зеленого лісу, і цей горбок був такий же нерухомий, як і всі інші.
З глухим тріском, з яким зазвичай ламаються кінцівки під надмірною вагою, Зелений Чоловік повалився на землю. Половина його голови була обвуглена. Від тіла, мов тонкі сірі змійки, здіймалися цівки диму. Згоріле листя опадало йому з руки, коли він простягнув складену чашечкою почорнілу долоню, аби ніжно накрити жолудь.
Земля загуркотіла, коли між його пальцями з неї вирвався дубовий сіянець. Голова Зеленого Чоловіка схилилась, але сіянець уже щосили тягнувся до сонця. З’явились і потовщали корінці, заглиблюючись у землю, за ними з’являлись наступні, товстішаючи, просуваючись углиб. Стовбур розширився і витягнувся вгору, кора посіріла, розтріскалась, постарішала. Гілки набували розмаху і ваги, стаючи завбільшки як рука, як тулуб, і здіймались угору, аби пестити небо, густо вкриті листям і щільно всіяні жолудями. Павутина потужних коренів, розростаючись, проорювала і перевертала землю ніби плугом. Стовбур, що вже був велетенським, тремтів, ще більше товстішав і вже був як будинок завтовшки. Запала тиша. І дуб, що міг стояти тут упродовж п’яти сотень років, накрив місце, де був Зелений Чоловік, створивши надмогильний пам’ятник легенді. Найнів лежала на вузлуватих коріннях, що вигнулися під її фігуру й утворили ліжницю, де вона могла відпочити. У кроні дуба зітхнув вітерець — ніби прошепотів прощальні слова.
Навіть Агінор здавався приголомшеним. Але ось він підняв голову, його очі-печери палали ненавистю.
— Досить! Вже час покласти цьому край!
— Так, Відступнику, — промовила Морейн голосом холодним, наче крига серед глибокої зими. — Вже час!
Рука Айз Седай здійнялась, і під ногами Аґінора розійшлася земля. З прірви із жахливим ревінням вирвалось полум’я, підхльоснуте і розбурхане до шаленого стану вітром, що завивав звідусюди, засмоктуючи листя у полум’я, яке, здавалось, щомиті густішає, перетворюючись у червоно-жовту гущину чистого жару. У середині його стояв Аґінор, тримаючись ногами лише за повітря. У Відступника був здивований вигляд, але він посміхнувся і зробив крок уперед. Це був повільний крок, ніби полум’я намагалось утримати його на місці, але він зробив його, а потім другий.
— Біжіть! — наказала Морейн. Її обличчя побіліло від напруження. — Біжіть усі!