Аґінор ступав через повітря до краю полум’я.
Краєм ока Ранд побачив, як усі кинулись навтьоки: Мет і Перрин стрімко рухались геть, довгі ноги Лояла несли його під захист дерев, але дивився насправді він на одну лише Еґвейн. Вона стояла нерухомо із блідим обличчям і заплющеними очима. Він одразу зрозумів, що вона не паралізована страхом. Вона намагалась спрямувати проти Відступника свою слабеньку, ще нетреновану владу над Силою.
Ранд грубо вхопив її за руку і смикнув, розвернувши обличчям до себе.
— Біжи! — загорлав він на неї. Дівчина розлючено втупилась у нього, її розширені очі були прозорі від ненависті до Аґінора і від страху перед Відступником. — Біжи, — повторив він, підштовхуючи дівчину у бік дерев, досить сильно, аби зрушити її з місця. — Ну, біжи!
Після його поштовху вона побігла.
Але поки Відступник крокував крізь полум’я, його засохле обличчя дивилось на нього, на Еґвейн, що бігла позаду нього, так ніби все, що у цю мить робила Айз Седай, анітрохи його не обходило. Він тепер прямував до Еґвейн.
— Не її! — заволав Ранд. — Спали тебе Світло, не її!
Він схопив камінь і метнув його, намагаючись відвернути увагу Аґінора. На півдорозі до обличчя Відступника камінь перетворився на жменьку пороху.
Ранд вагався лише мить, достатню для того, аби озирнутися і пересвідчитись у тому, що Еґвейн уже зникла за деревами. Омахи полум’я все ще оточували Аґінора, клапті його плаща дотлівали, але він крокував так, ніби йому належав увесь час світу, і вогонь був уже близько. Ранд крутнувся і побіг. Він почув, як позаду нього пронизливо закричала Морейн.
РОЗДІЛ 51
СУПРОТИ ТІНІ
Ранд біг схилом, усе вгору і вгору, але страх надавав йому сили, і земля лягала йому під ноги, він не розбирав дороги, підминаючи квітучі чагарники, прокладаючи стежку крізь зарості шипшини, спричиняючи зливу з пелюсток, не помічаючи шипів, що шматували його одяг чи навіть тіло. Крики Морейн затихли. Здавалося, що ці пронизливі крики лунали вічність, раз у раз відчайдушніші, але він розумів, що чує їх лише кілька секунд. Кілька секунд, а тепер Аґінор кинувся за ним. Ранд знав, що Аґінор переслідуватиме саме його. Він бачив це в порожніх очах Відступника, в ту останню секунду до того, як жах зірвав його у несамовитий біг.
Схил ставав усе крутішим, проте він дерся вгору, чіпляючись руками за бадилля та поріст, а сухе листя, камінці та грудки землі осипалися в нього я-під ніг. Незабаром схил став таким стрімким, що йому довелося лізти навкарачки, обдираючи долоні та коліна. Попереду було наче рівніше місце. Хапаючи повітря, він повзком подолав кілька останніх спанів, підвівся й зупинився, ледь не завивши вголос.
За десять кроків попереду плато прямовисно уривалося. Він знав наперед, що саме побачить, та однаково зробив ці кроки, і кожний давався йому важче, ніж попередній; він усе ще плекав надію, що там може знайтися якась стежина, тасьма, козячий лаз — хоч щось. З краю обриву він поглянув униз і побачив стромовину, урвище сто футів завглибшки, кам’яну стіну, гладеньку, наче гембльована дошка.
Має бути якийсь вихід. Я повернуся і знайду кружний шлях.
Коли він повернувся, там уже був Аґінор, який щойно зійшов на гребінь. Відступник подолав схил легко, він наближався так, наче пересувався рівною поверхнею. Хоча запалі очі горіли вогнем на пергаментному обличчі, але дивним чином воно здавалося вже не таким поморщеним, під шкірою з’явилося більше плоті, так наче Аґінор встигнув добре перекусити. Його пломеніючі очі невідступно дивилися на Ранда, а коли він заговорив, то, здавалося, наче говорив із собою:
— Ба’алзамон нагородить того, хто притягне тебе до Шайол Гулу, понад усе, про що може мріяти смертний. Але мої мрії завжди були вищі за мрії інших, і я полишив коло смертних тисячу років тому. Яка різниця — служити Великому Володарю Темряви живим чи мертвим? Якщо дивитися з безміру Тіні — жодної. Чому я мав би ділити могутність із тобою? Чому я мав би впасти перед тобою на коліна? Я, котрий зустрічався віч-на-віч з Льюсом Теріном Теламоном у Залі Слуг? Я, котрий кинув свою міць проти Володаря Ранку і відповів йому ударом на удар? Ні, я не повинен цього робити.
У Ранда в роті пересохло, наче у пустелі, та й і його язик, здається, висох не менше, ніж обличчя Аґінора. Край обриву рипів та кришився під підборами. Він не наважувався озирнутися, але чув, як, зірвавшись, камінчик б’ється об стіни, відскакує та б’ється знову. Так само буде і з його тілом, якщо він позадкує ще хоча б на дюйм. До цього він навіть не усвідомлював, що задкує, відступаючи від Аґінора. По шкірі Ранда ходили дрижаки, і йому здавалося, що якщо він погляне собі на руки, то побачить, що вони стали такими ж поморщеними, як в Аґінора. Але він не міг відвести очей від Відступника. Повинен бути якийсь спосіб утекти від нього. Повинен бути якийсь шлях для порятунку! Повинен бути! Будь-який!