Раптом він відчув щось, побачив, хоча знав, що тут не може нічого бути. Палаючий шнур тягнувся за Аґінором, білий, наче сонце, що просвічує крізь легку хмарину, масивний, наче рука коваля, і водночас легший за повітря; він з’єднував Відступника із чимось, що було неуявно далеко і водночас на відстані руки від Ранда. Шнур пульсував, і з кожним биттям Аґінор дужчав, набирав плоті, стаючи таким високим і міцним, як сам Ранд, нещаднішим за Охоронця, більш вбивчим, ніж само Гнилолісся. Але без цього сяйного шнура Відступника наче не існувало. Шнур був усім. Він гудів. Він співав. Він кликав Рандову душу. Одна нитка відокремилася від шнура, яскрава, як палець завтовшки, попливла повітрям, торкнулася Ранда, і в нього перехопило подих. Його наповнило світло, а жар, який мав би його спопелити, лише зігрів його, наче вигнавши з кісток могильну студінь. Пасмо потовщало. Я мушу звідси вибратися!
— Ні! — заволав Аґінор. — Тобі цього не отримати! Це моє!
Ранд не рухався, не рухався і Відступник, але вони змагалися, билися один з одним, не менш завзято, ніж урукопаш. Піт виступив Аґінорові на обличчі, тепер уже не зморшкуватому, не старому, на обличчі дужого чоловіка в розквіті літ. Ранд відчував у собі пульсацію шнура, наче в ньому бився увесь світ. Світло заповнювало його свідомість, залишаючи лише куточок для нього самого. Він обернув порожнечу навколо цього куточка, знайшов притулок у порожнечі. Вибратися звідси!
— Це моє! — горлав Аґінор. — Моє!
Тепло розливалося всередині Ранда, тепло сонця, сяйво сонця, виривалося назовні, безмірне світло сонця, Світло. Вибратися!
— Моє! — полум’я жбухнуло з рота Аґінора, вилетіло йому з очей вогняними списами, і він несамовито заволав.
Звідсіль!
Ранд уже не був на тій кручі. Він пульсував разом із Світлом, що залило його. Розум відмовився працювати; натомість було світло та жар. Світло. Посеред порожнечі Світло засліпило йому розум, приголомшило благоговійним трепетом.
Він стояв на гірському перевалі, посеред широкої улоговини, а з усіх боків підступали зазублені чорні піки, наче зуби Морока. Це було наяву; він був тут. Він відчував каміння під ногами, крижаний вітер дихав йому в обличчя.
Навколо нього точилася битва — чи фінал битви. Люди в латах, верхи на конях у латних обладунках, блискуча сталь припала порохнявою, але це не заважало їй рубати та колоти, схрещуючись із зубчастими сокирами та кривими мечами траллоків під їхнє дике гарчання. Деякі люди билися як піхотинці, бо коней їхніх було вбито, а інші коні, без вершників, носилися полем битви, волочачи за собою повіддя. У цій каші сям і там виринали щезники, і чорні, наче ніч, плащі звисали нерухомо попри шалений галоп їхніх коней, і в тому місці, куди вдаряли вони своїми мечами, що жерли світло, люди падали мертвими. Шум битви накрив Ранда, ударив йому в груди й вихопив юнака з того дивного стану, в якому він перебував. Дзенькали мечі об мечі, хрипіли воїни, рохкали траллоки, стогнали, конаючи, люди та траллоки. Над цією какофонією крізь завісу пилу майоріли прапори. Чорний яструб Фал Дари, білий олень Шайнару, й інші. І ганчірки траллоків. Майже поруч із собою він побачив рогатий череп да’волів, криваво-червоні вила-трійчатки ко’балів, залізний кулак дай’монів.
Та це й насправді був кінець битви, а радше пауза, бо і люди, і траллоки відступали, аби перегрупуватися. Схоже, ніхто не помічав Ранда. Супротивники завдавали останніх ударів і розходилися: хто галопував на конях, хто біг, накульгуючи, — але війська відкочувалися до протилежних кінців ущелини.
Ранд стояв обличчям до того краю ущелини, де люди намагалися перегрупуватися. Він бачив вимпели, що тріпотіли на кінцях списів. Поранені похитувалися в сідлах, ревіли й безладно метушилися осиротілі коні. Зрозуміло було, що люди не вистоять у ще одній сутичці, і так само зрозуміло було, що вони готуються востаннє зустріти ворога. Тепер дехто з людей побачив Ранда; вершники підводилися в стременах та вказували на нього, їхні вигуки долинали до нього, наче слабкі посвисти.
Похитуючись, він обернувся. Орди Морока заполонили протилежний кінець ущелини. Вони їжачилися чорними вістрями списів та дротиків, змусивши почорніти ще більше темні схили гір. У порівнянні з морем траллоків військо Шайнару здавалося іграшковим. Сотні щезників гарцювали вздовж передніх лав орди, і люті морди траллоків відверталися нажахано, коли ті до них наближалися. Гігантські тіла подавалися назад, звільняючи шлях. Над ними шугали драгкари на шкірястих крилах, і пронизливі крики протинали повітря, перекриваючи собою ревіння вітру. Тепер Ранда помітили й мерддраали, тицяючи в його бік руками, і драгкари почали знижуватися, пікіруючи просто на нього. Два. Три. Шестеро потвор з пронизливим криком стрімко падали на нього.