Ранд дивився на них. Жар наповнював його, спопеляючий жар божевільного сонця. Він ясно бачив драгкарів — бездушні очі на блідих людських обличчях та крилаті тіла, що не мали в собі нічого людського. Жахливий жар. Тріскотливий жар.
З чистого неба вдарили блискавки, кожна стріла, гостра, різка, обпалювала йому очі, і кожна прохромила чорний крилатий силует. Вигуки мисливців перетворилися на смертні крики, обвуглені рештки впали на землю, і небо знову стало чистим.
Жар. Жахливий жар Світла.
Він упав на коліна; йому здавалося, що він відчуває, як сльози шиплять у нього на щоках.
— Ні! — Він вчепився у пучки жорсткої трави, аби відчути хоч щось реальне. Трава спалахнула у нього під пальцями. — Благаю, ні-і-і-і-і!
Від його голосу знявся вітер, вітер завив його голосом, заревів його голосом, понісся ущелиною, підганяючи омахи полум’я, здіймаючи стіну вогню, що понеслася на траллоків швидше, ніж міг би мчати ошалілий кінь. Полум’я обрушилося на траллоків, і гори затрусилися від їхнього лементу, майже такого ж гучного, як вітер, як його голос.
— Цьому має настати край!
Він ударив по землі кулаком, і земля загула, наче гонг. Він гамселив по твердому кам’янистому ґрунту, збиваючи руки до крові, і земля затремтіла. Брижі побігли від нього, перетворюючись на хвилі, а ті ставали все вищими, все могутнішими, накочуючись на траллоків та щезників величезними валами, засипаючи їх землею та кам’яними брилами, а гори в цей час розчахувалися у них під ратицями. Вируючий клубок горілої та розчавленої плоті й уламків скель прокотився траллоцькою ордою. Те, що від неї вціліло, було ще сильним військом, але тепер це військо лише вдвічі перевершувало чисельно військо людей, і в ньому панували бедлам і паніка.
Вітер ущух. Лемент замовк. Земля припинила труситися. Пил та дим клубочилися ущелиною, оповиваючи Ранда.
— Світло тебе осліпи, Ба’алзамоне! Цьому має настати край!
— ЙОГО ТУТ НЕМА.
Ця думка не належала Рандові. Вона віддалася йому в черепі потужною вібрацією.
— Я НЕ ВТРУЧАТИМУСЬ. ТІЛЬКИ ОБРАНИЙ МОЖЕ ЗРОБИТИ ТЕ, ЩО МАЄ БУТИ ЗРОБЛЕНО. ЯКЩО ЗАБАЖАЄ.
— Де? — Він не хотів цього казати, але не міг змусити себе зупинитися. — Де?
Туман, що окутував його, розділився, в ньому з’явився просвіт чистого повітря, заввишки спанів з десять, а навкруги клубочилися дим та пил. Перед ним були завислі у повітрі сходинки, що вели вгору. Він бачив лише кілька сходинок, бо решта губилися в мороці, що затьмарював сонце.
— НЕ ТУТ.
Крізь туман, здалеку, наче з краю світу, долинув голос: «Цього бажає Світло!» Земля загула від грому копит — військо людей кинулося в останній бій.
Попри те, що він перебував у порожнечі, Ранд на мить жахнувся. Вершники в запалі атаки могли його не помітити, а коні їхні неслися прямо на нього. Але більша частина його єства ігнорувала здригання землі під копитами коней як не варту уваги дрібницю. Сліпий гнів рухав Рандом, коли він ступив на першу сходинку. Цьому треба покласти край!
Його оточила темрява, абсолютна темрява абсолютного небуття. Але сходинки залишалися, вони висіли у темряві у нього під ногами, як і над головою. Він озирнувся і побачив, що сходинки позаду зникли, теж перетворившись на ніщо, злившись із небуттям навколо. Проте шнур залишався, тягнувся позаду нього — сяйна смуга, що зменшувалася та щезала в далечині. Він був не такий товстий, як раніше, але не припиняв пульсувати, нагнітаючи в нього силу, з’єднуючи його з життям, наповнюючи його Світлом. Він пішов сходами вгору.
Здавалося, він підіймався цілу вічність. Вічність або хвилини. Час у небутті завмер. Час плинув швидше. Він підіймався сходами, доки перед ним постали двері — старі, шорсткі та потріскані. Він добре пам’ятав ці двері.
Він торкнувся їх — і вони розсипалися на друзки. Уламки ще падали, а він уже проходив крізь отвір, і скалки та порохня сипалися йому з плечей.
Кімната теж була такою, як він пам’ятав, — божевільне, смугасте небо за балконом, стіни з оплавленого каменю, полірований стіл, жахливий камін з ревким полум’ям, що не давало тепла. Камін складався з облич, що корчилися від мук і мовчки волали, і деякі з них зачепили щось у Рандовій пам’яті, так наче він знав їх колись, але він міцно тримав власну безодню закритою, плаваючи в порожнечі всередині себе. Він був сам. Коли він глянув у дзеркало на стіні, то побачив там своє обличчя так ясно, наче це й насправді був він. У порожнечі лише спокій.