— Так, — мовив Ба’алзамон, стоячи біля каміна, — так я й гадав. Жадібність Аґінора взяла над ним гору. Та зрештою це не має значення. Пошук був довгий, але тепер він позаду. Ти тут, і я тебе знаю.
Посеред Світла вільно плавала порожнеча, а посеред порожнечі плавав Ранд. Він дотягнувся до землі своєї домівки, і вона була наче камінь, суха й непорушна, вона була безжальною скелею, де можуть вижити лише сильні, лише ті, що тверді, наче камінь, з якого складаються гори.
— Мені набридло тікати. — Він не міг повірити, що голос у нього такий спокійний. — Набридло, що ти загрожуєш моїм друзям. Більше я не тікатиму.
Він бачив, що Ба’алзамон теж має шнур позаду. Чорний, товстіший за його власний, такий об’ємистий, що кожна людина поруч з ним здалася би карликом, та наразі карликом поруч з ним здавався Ба’алзамон. Кожне здригання цієї чорної жили поглинало світло.
— А ти гадаєш, є різниця — тікатимеш ти чи зупинишся? — зареготало полум’я, що вирвалося з рота Ба’алзамона. Веселощі господаря змусили обличчя в каміні зайтися в риданнях. — Ти втікав від мене багато разів, і щоразу я наздоганяв тебе й змушував проковтнути свої гордощі, присмачивши власними ж рюмсами. Багато разів ти зупинявся й бився, а тоді, зазнавши поразки, плазував, благаючи про пощаду. Але, черв’яче, ти маєш вибір, але один-єдиний: впасти на коліна до моїх ніг і служити мені добре, і тоді я дам тобі владу, вищу за всі трони, або ж стати дурною маріонеткою Тар Балона і вищати, доки тебе не зітре на порох часу.
Ранд ворухнувся, кинув погляд крізь двері, наче шукаючи шляхи до втечі. Хай Морок так подумає. За дверима чорніло ніщо, протяте сяйною ниткою, що бігла від його тіла. Шнур, що тягнувся від Ба’алзамона, теж був там, такий чорний, що вирізнявся в темряві, наче лежав на снігу. Обидва шнури пульсували, наче серцеві судини у протифазі, один проти одного, світло ледь утримувало хвилі темряви.
— Це не єдиний вибір, — мовив Ранд. — Колесо плете Візерунок, а не ти. Я уникнув усіх пасток, що ти розставляв на мене. Мене не схопили твої щезники і траллоки, не спіймали Друзі Морока. Я вистежив тебе тут, а за одним махом знищив твоє військо. Не ти плетеш Візерунок.
Полум’я в очах Ба’алзамона заревло, наче в печі. Губи його не рухалися, та Ранду здалося, що він розчув прокляття, адресоване Аґінорові. Тоді полум’я вляглося, і Рандові усміхнулося звичайне людське обличчя. Всміхнулося посмішкою, що проймала крижаним холодом навіть крізь тепло Світла.
— Дурню, можна набрати нові армії. Армії, про можливість існування яких ти навіть не підозрюєш. І ти кажеш, ти мене вистежив? Ти, слизню, що сидить під грудкою землі, ти вистежив мене? Я почав прокладати стежку, яка мала привести тебе до мене, того дня, коли ти народився; стежку, що мала привести тебе до могили або ж сюди. Аїльцям я дозволив утекти, одній з них я дозволив жити, доки вона прокаже слова, що будуть відлунювати роками. Джеїн Обходисвіт, герой, — він так вимовив це слово, що воно пролунало знущанням, — якого я обвів круг пальця і послав до оґірів, дозволивши йому думати, ніби він звільнився від мене. Чорні Аджа, що повзають усім світом, наче черв’яки, розшукуючи тебе. Я смикаю за мотузки, а Престол Амерлін танцює, гадаючи, що керує подіями.
Порожнеча здригнулася; Ранд поспіхом зміцнив її. Йому все відомо. Він міг це зробити. Це могло бути так, як він каже. Порожнечу зігріло Світло. Сумнів, що було подав голос, було притлумлено. Залишилося лише крихітне зернятко. Ранд боровся з собою, не знаючи, чи хоче він заховати це зернятко, а чи дати йому прорости. Порожнеча віднайшла рівновагу, хоч і поменшала, і він спокійно плавав у ній.
Ба’алзамон, здавалося, нічого не помітив:
— Неважливо, дістанешся ти мені живим чи мертвим. Це має значення лише для тебе, бо від цього залежить, яку владу ти отримаєш. Ти служитимеш мені, або ж служитиме твоя душа. Але я волів, щоб ти впав на коліна переді мною живий, а не мертвий. Я послав до твого селища один кулак траллоків, а міг послати тисячу. Ти зустрічався з Друзями Морока поодинці, хоча на тебе, поки ти спав, могли напасти сотні. А ти, бовдуре, навіть не знаєш, хто вони — ні ті, що чекали на тебе попереду, ні ті, що йшли за тобою, ні ті, хто був поряд з тобою. Ти мій, ти завжди був мій, мій пес на мотузку, і я привів тебе сюди, щоби ти встав на коліна перед своїм господарем або помер, і тоді на коліна стане твоя душа.
— Я зрікаюсь тебе. Ти не маєш влади наді мною, і я не стану перед тобою на коліна — ні живий, ані мертвий. 1