— Дивись, — промовив Ба’алзамон. — Дивись. — Мимоволі Ранд повернув голову. Там стояли Еґвейн і Найнів, бліді та нажахані, з квітами у волоссі. Там була і ще одна жінка, трохи старша за Мудриню, з сірими очима, дуже вродлива, одягнена так, як одягаються жінки в Межиріччі — у сукню з барвистими вишитими квітками навколо коміра.
— Матусю? — видихнув він, і вона посміхнулася безнадійною посмішкою. Посмішкою його матері. — Ні! Моя мати мертва, а дві інші знаходяться в безпеці, далеко звідси. Я зрікаюся тебе! — Еґвейн і Найнів зникли, випарувались, наче туман, а Карі аль’Тор залишилася стояти, де була, з широко розплющеними, сповненими жаху очима.
— Принаймні вона — моя, — сказав Ба’алзамон, — і з нею я можу робити, що хочу. — Ранд похитав головою.
— Я зрікаюся тебе. — Йому довелося зібратися з силами, щоби вичавити з себе ці слова. — Вона мертва і врятована від тебе у Світлі.
Губи у матері затремтіли. Сльози потекли їй по щоках, і кожна сльозинка пекла Ранда, наче кислотою.
— Володар Могил сильніший, ніж він був колись, синку мій, — сказала вона. — Він сягає далі, ніж раніше. Батько Брехні має мед на язиці, згубний для довірливих душ. Синку мій, мій єдиний коханий сину, я би вберегла тебе від цього, якби могла, але зараз він — мій господар, і його примхи — закон мого існування. Я можу лише підкорятися йому й плазувати перед ним, як він того забажає. Тільки ти можеш мене звільнити. Будь ласка, синку. Будь ласка, допоможи мені. Допоможи мені. Допоможи. ДОПОМОЖИ!
її слова перетворилися на відчайдушне голосіння, коли щезники, з відкритими обличчями, бліді та безокі, обступили її. Безкровні руки зірвали одяг, і в цих руках опинилися кліщі, і лещата, і залізо, що мордували, пекли та шмагали беззахисне тіло. Пронизливі крики лунали безперестану.
Луною її крику озвався крик Ранда. Порожнеча закипіла в ньому. В руках у юнака опинився його меч. Але не меч з тавром чаплі, а меч зі світла, меч Світла. Щойно він здійняв меч, біла вогняна блискавка зірвалася з вістря, наче продовження самого леза. Вона торкнулася найближчого щезника, і біле розжарене полум’я наповнило кімнату, сяючи крізь напівлюдків, як сяє свіча крізь аркуш паперу, пропікаючи їх, осліпляючи очі Ранда цим видовищем.
З самого серця цього сяйва він розчув шепіт:
— Дякую, сину мій. Світло! Благословенне Світло.
Спалах згаснув, і Ранд опинився в кімнаті сам на сам з Ба’алзамоном. Очі у того горіли, наче Безодня Фатуму, але він відстрибнув від меча так, наче той і насправді був самим Світлом.
— Дурню! Ти знищиш сам себе! Ти ще не можеш цим керувати! Не можеш, доки я тебе не навчу!
— Все скінчено, — мовив Ранд і змахнув мечем над чорним шнуром Ба’алзамона.
Меч опустився, Ба’алзамон заволав. Він волав, і волав, доки затрусилися кам’яні стіни, а коли лезо Світла перетяло шнур, неугавне виття злетіло з подвоєною силою. Розрубані кінці розлетілися з силою, так, наче вони були туго напнуті. Той кінець, що йшов у ніщо, відскочивши, почав танути. Інший кінець хльоснув по Ба’алзамону, змусивши його відлетіти до каміна. Обличчя, спотворені гримасами болю, зайшлися беззвучним сміхом. Стіни заходили ходором й тріснули, підлога пішла хвилями, і зі стелі посипалися кам’яні брили. І в цей час, коли все навколо розпадалося, Ранд направив вістря меча Ба’алзамону просто в серце.
— Все скінчено!
Світло порснуло з вістря, гостре, наче спис, струмінь вогняних іскор, схожих на краплі розжареного до білого, розплавленого металу. Виючи, Ба’алзамон виставив уперед руки в марній спробі захиститися. Полум’я в його очах волало, зливаючись з іншими вогняними язиками — це зайнявся камінь, запалали, розтріскуючись, стіни, загорілася здиблена підлога. Спалахнули уламки, що падали згори. Ранд відчував, що та сяйлива нитка, яка йшла до нього, тоншає... ось залишилося лише жевріння... Але він зібрав усі сили, не розуміючи, що робить чи як він це робить, усвідомлюючи одне: цьому має настати край. Цьому має настати край!
Вогонь заполонив усю кімнату, перетворивши все на суцільне полум’я. Він бачив, як Ба’алзамон усихає, наче листок, чув, як він волає. Його пронизливі крики віддавалися хлопцеві в кістках. Тоді полум’я стало чисто білим — біле світло, що блиском перевершувало Сонце. А потім згасло останнє мерехтіння його шнура, і він почав падати, падати крізь безкінечну чорноту, крізь виття Ба’алзамона, що стихало вдалині.
Згодом щось ударило Ранда зі страшенною силою, перетворивши його в желе, в желе, що здригається та скрикує через вогонь, який лютує у нього всередині, через той спраглий холод, що пече й пече його, пече безнастанно.
РОЗДІЛ 52