НЕМА НІ ПОЧАТКУ, НІ КРАЮ
Перше, що діткнулося до його свідомості, було сонце. Воно рухалося безхмарним небом, кидаючи проміння в його розплющені, нерухомі очі. Здавалося, воно рухається уривчасто: то стоїть недвижно днями, то мчить стрілою до обрію, прокреслюючи небосхил смужкою світла, забираючи день із собою. Світло. Це мусить щось означати. Думка стала для нього чимось новим. Я можу думати. Я — це я. А тоді прийшов біль, згадка про шалену лють, тіло здалося одним великим синцем, а дригота підкидала його, наче ганчір’яну ляльку. І сморід. Жирний, гіркавий сморід наповнював ніздрі і голову.
Кожний м’яз болів, коли Ранд поворушився, спробував встати, спираючись на руки та коліна. Безтямним поглядом він утупився на масткий попіл, у якому лежав. Попіл всівав і плямив кам’янистий схил пагорба. Серед обвуглених решток траплялося темно-зелене шмаття, клаптики тканини з почорнілими краями, що вціліли у вогні.
Аґінор.
Шлунок зсудомило, клубок підкотив до горла. Намагаючись струсити чорні пластівці попелу з себе, Ранд порачкував від останків Відступника. Руки безсило підломлювалися, не дуже допомагаючи руху. Він спробував спиратися на обидві руки відразу, і впав уперед. Перед ним замаячив стрімкий обрив, прямовисна кам’яна стіна закружляла в шаленому танці. Прірва притягувала. Перед очима все поплило, і його знудило просто з краю стромовини.
Тремтячи всім тілом, він відповз на животі від обриву. Зупинився лише тоді, коли перед очима з’явилося стійке каміння. Тоді перевернувся на спину, хапаючи повітря розкритим ротом. З великим зусиллям йому вдалося витягти меч із піхов. Червона тканина геть спопеліла. Коли він підніс лезо, так аби воно опинилося навпроти його очей, руки йому тремтіли. На лезі він побачив клеймо чаплі.
— Лезо з клеймом чаплі? Так. Тем. Мій батько. Але поза тим це була звичайнісінька сталь. Там було ще щось. Чи там був інший меч.
— Мене звати, — прошепотів він трохи згодом, — Ранд аль’Тор.
Спогади, повертаючись, ударили його, наче обухом по голові, і він застогнав.
— Морок, — прошепотів він. — Морок мертвий. — Більше не треба було стерегтися. — Шей’тан мертвий. — Світ захитався навколо нього. Він затрусився у мовчазному нападі веселощів, сміявся, доки з очей полилися сльози. — Шей’тан мертвий! — Він сміявся просто в небо. Ще спогад. — Еґвейн! — Це ім’я означало щось важливе.
Відчуваючи біль в усьому тілі, він підвівся, хитаючись, наче вербове віття на сильному вітрі, і покульгав повз останки Аґінора, не звертаючи на них уваги. Тепер це неважливо. Спускаючись першою, стрімкою частиною схилу, він більше падав, ніж ішов, котився та ковзав від куща до куща. Коли дістався більш положистої частини схилу, болючих синців стало вдвічі більше, проте він знайшов у собі сили випростатися, ні за що не тримаючись. Е/вейн. Він пустився бігти, незграбно, невпевнено. Листя га пелюстки осипалися дощем, коли він навмання пробирався крізь густий підлісок. Повинен її знайти. Хто вона така?
Здавалося, руки та ноги гойдалися, наче бадилини, геть його не слухаючись. Похитнувшись, він упав просто на дерево, вдарившись до стовбура так сильно, що аж застогнав. Листя зливою спадало йому на голову, поки він стояв, припавши до шорсткуватої кори, вчепившись в неї, аби не впасти. Е/вейн. Він відірвав себе від дерева і поспішив далі. Майже відразу його знову хитнуло, але він змусив ноги рухатися швидше і, замість упасти, побіг схилом униз, щомиті дивом втримуючись на ногах, щомиті ризикуючи полетіти долілиць. Рухаючись, він сяк-так віднайшов контроль над своїми ногами. Поступово хлопець усвідомив, що біжить випроставшись — руки загрібають повітря, довгі ноги несуть його вниз схилом великими стрибками. Він вилетів на галявину, добру половину якої тепер заступав величезний дуб, позначаючи могилу Зеленого Чоловіка. Там біліла кам’яна арка з вибитими на ній старовинними символами Айз Седай та чорніло зяюче провалля, в якому вогонь та вітер намагалися утримати Аґінора, проте зазнали поразки.
— Еґвейн! Еґвейн, де ти? — Вродлива дівчина подивилася на нього широко розплющеними очима, стоячи на колінах попід віттям, що низько нависало над землею. Струнка, юна, налякана. Так, це вона. Звісно. — Еґвейн, дякувати Світлу, з тобою все добре.
Вона була з двома іншими жінками: одна мала змучені очі та довгу косу, все ще прикрашену білими квітками в’юнка, а друга жінка лежала на спині, а під голову їй підмостили згорнуті плащі. На ній був блакитний, наче небо, плащ, з-під якого визирала подерта на клапті й обвуглена сукня. Жінка була дуже бліда, але очі тримала розплющеними. Морейн. Так, це Айз Седай. І Мудриня. Найнів. Три жінки дивилися на нього напружено, незмигно.