— Бела? — не зрозумів він. Вже нічого не змінити.
Айз Седай кивнула:
— На Сторожовому пагорбі мені не довелося знімати з Бели втому; хтось уже зробив це до мене. Тієї ночі вона могла бігти швидше за Мандарба. Я мала подумати про те, кого несла на собі Вела. Траллоки сиділи у нас на п’ятах, над головою ширяв драгкар, одному Світлу було відомо, якої миті може вигулькнути напівлюдок, і ти мусив страшенно боятися, що Еґвейн відстане. Ти бажав чогось так сильно, як нічого й ніколи в житті, і ти дотягнувся до єдиної речі, яка могла тобі допомогти. Саїдін.
Ранда пересмикнуло. Він відчував такий шалений холод, що у нього заболіли пальці.
— Якщо я більше ніколи не торкнуся цього, я не...
Він не міг виговорити. Збожеволію. І землю навкруги, і людей поряд приречу на безум. Вмиратиму та гнитиму ще за життя.
— Можливо, — відказала Морейн, — було би краще, якби хтось міг тебе навчити, але ти можеш досягти цього, якщо збереш усю свою волю.
— Ви можете мене навчити. Звісно, ви... — він замовк на півслові, бо Айз Седай похитала головою.
— Чи може кішка навчити собаку лазити по деревах? Чи може риба навчити птаха плавати? Я знаю саідар, але я не можу навчити тебе нічого з саїдін. А ті, хто могли б, мертві уже три тисячі років. Утім, може статися, у тебе знайдеться достатньо впертості. Можливо, ти маєш достатньо сильну волю.
Еґвейн відпустила Ранда, обтираючи почервонілі очі тильним боком долоні. Здавалося, вона хоче щось сказати, навіть відкрила рот, але не вимовила ні звуку. Принаймні вона не відсахується. Принаймні вона може подивитися на мене і не закричати від жаху.
— А інші? — запитав він.
— Лан повів їх до печери, — відповіла Найнів. — Око зникло, але посередині западини щось зосталося — кришталева колона та сходи, що ведуть до неї. Мет і Перрин рвалися спершу шукати тебе, і Лоял теж... але Морейн сказала... — Вона стурбовано поглянула на Айз Седай. Морейн відповіла їй спокійним поглядом. — Вона сказала, що ми не повинні турбувати тебе там, де ти є...
Йому так перехопило горло, що він ледь міг говорити. Вони теж відвернуть від мене свої обличчя, як Еґвейн? Може, вони заволають і кинуться тікати, наче я щезник? Морейн заговорила, наче не помічаючи, як він сполотнів:
— В Оці був величезний об’єм Єдиної Сили. Навіть в Епоху Легенд мало хто міг дати собі раду з такою Силою без сторонньої допомоги та залишитися неушкодженим. Дуже мало хто.
— Ви сказали їм? — запитав він хрипко. — Якщо всі знають...
— Тільки Лану, — м’яко промовила Морейн. — Він повинен знати. Повинні знати також Найнів і Еґвейн, зважаючи на те, ким вони є і ким стануть. Решті про це знати не треба, до часу.
— Чому не треба? — Його захриплий голос пролунав надто різко. — Ви захочете вгамувати мене, адже так? Хіба не так вчиняють Айз Седай з чоловіками, які можуть керувати Силою? Змінюють їх так, аби вони не могли? Роблять їх безпечними? Том казав, що чоловіки, яких угамували, вмирають, бо втрачають бажання жити. Чому ви не згадуєте про те, щоб забрати мене до Тар Валона та вгамувати?
— Ти — та’верен, — відповіла Морейн. — Можливо, Візерунок ще не скінчив плестися навколо тебе.
Ранд сів прямо.
— У снах Ба’алзамон казав, що Тар Валон та Престол Амерлін спробують використати мене. Він називав імена, і тепер я їх пригадав. Раолін Губитель Темряви та Ґвер Амаласен. Юріан Праща. Давіан. Лоґейн. — Останнє з імен вимовити було найважче. Найнів зблідла, а Еґвейн охнула, проте він гнівно вів далі: — Всі вони Лжедракони. Навіть не намагайтеся це заперечити. Так ось: я не хочу, аби мене використовували. Я не знаряддя, яке можна викинути на гору сміття, коли воно стане непотрібним.
— Якщо знаряддя, виготовлене з певною метою, використовують заради цієї мети, це не є для нього принизливим, — Морейн говорила так само різко, як і він, — але людина, яка повірить Батькові Брехні, принижує себе сама. Ти кажеш, що не дозволиш себе використовувати, а тоді дозволяєш Мороку направляти тебе, наче гончака по сліду кролика.
Стиснувши кулаки, він відвернув голову. Це було надто схоже на те, що казав йому Ба’алзамон.
— Я нічий гончак. Чуєте? Нічий!
З-під арки вийшли Лоял та решта чоловіків, і Ранд важко звівся на ноги, дивлячись на Морейн.
— Вони не дізнаються, — мовила Морейн, — доки цього не схоче Візерунок.
Друзі наближалися. Попереду йшов Лан, маючи такий само суворий вигляд, як і завжди, але помітні були й ознаки виснаженості. Чоло йому було обмотане однією з пов’язок Найнів, і спину він тримав неприродно прямо. За ним Лоял ніс велику золоту скриню, вкриту орнаментом та оздоблену сріблом. Ніхто, крім оґіра, не підняв би її самотужки. Перрин тягнув великий вузол, загорнутий в білу тканину, а Мет, склавши руки докупи, ніс у долонях щось схоже на уламки керамічного глечика.