— Вершника? — швидко перепитав Ранд. — Коли? А ще хтось його бачив? Ти комусь розповів?
Перрин підняв руки в заспокійливому жесті.
— Не всі питання відразу. Бачив я його край села, коли він спостерігав за кузнею, це було вчора, щойно почало сутеніти. Мені від нього було так, наче хтось морозу сипонув за спину, справді. Я розповів про нього майстру Луггану, але коли він подивився, то там нікого вже не було. Він сказав, що мені примарилось. Проте коли ми пригортали вогонь в горні та прибирали інструмент, він не випускав з рук свій найбільший молот. Раніше він ніколи так не робив.
— Отже, він тобі повірив, — зауважив Ранд.
Перрин тільки знизав плечима:
Не знаю. Я запитав, чому він тримається за молот, якщо мені лише примарилося, а він сказав щось про вовків. Мовляв, вони так знахабніли, що можуть забігти й до селища. Може, він подумав, що я бачив вовка, хоча мав би розуміти, що я здатний відрізнити вовка від чоловіка верхи, навіть у напівтемряві. Я впевнений у побаченому, і ніхто мене не переконає в іншому.
— Я тобі вірю, — сказав Ранд. — Не забувай, я теж його бачив. Перрин задоволено крякнув, ніби раніше мав певні сумніви.
— Про що це ви наразі розмовляєте? — раптом голосно запитала Еґвейн.
Ранд пошкодував, що не говорив тихіше. Він так би й зробив, якби міг подумати, що вона дослухається. Мет і Перрин з дурнуватими посмішками кинулися наввипередки оповідати їй свою зустріч із вершником у чорному плащі, але Ранд мовчав. Він знав наперед, що почує від неї, коли хлопці закінчать розповідати.
— Найнів мала рацію, — виголосила Еґвейн, звертаючись до неба, коли обидва юнаки замовкли. — Жодного з вас не можна відпускати від матусиної спідниці. Люди їздять на конях, щоби ви знали. І це не робить їх чудовиськами із казок менестреля.
Ранд привітав себе: саме на ці слова він і сподівався. Вона розвернулася до нього:
— А ти поширюєш ці казочки. Інколи ти не думаєш головою, Ранде аль’Торе. Ця зима досить жахлива і без дитячих страхачок.
Рандове обличчя скривилося:
— Нічого я не поширював, Еґвейн. Але я бачив те, що бачив, і це не був фермер, який шукає свою заблукалу корову.
Еґвейн набрала, повітря в груди та розкрила рота, але хай що вона збиралася сказати, слова завмерли у неї на вустах, коли двері корчми розчинилися і на порозі з’явився чоловік з розкуйовдженим білим волоссям. Він так поспішав, наче за ним хтось гнався.
РОЗДІЛ 4
МЕНЕСТРЕЛЬ
Двері корчми із гучним тріском захряснулися за білоголовим чоловіком, і він жваво крутнувся на місці, аби подивитися на них. Чоловік був худорлявий і високий, хоч і здавався нижчим, оскільки пригорблював плечі. Попри немолодий вже вік рухався він легко та стрімко. Плащ чоловіка радше нагадував клаптикову ковдру, зшиту з латок усіх можливих кольорів та форм. Пістряве клаптя тріпотіло на вітрі, перелискуючи сотнями веселкових плям. Ранд помітив, що попри все плащ у чоловіка був достатньо добротний, хай би що там не казав майстер аль’Вір, а барвисті латки головно його прикрашали.
— Менестрель! — захоплено прошепотіла Еґвейн.
Сивий чоловік знову крутнувся, розвернувшись обличчям до хлопців та Еґвейн. Плащ яскраво спалахнув, поли розлетілися, відкривши довіу куртку з незвично широкими рукавами та великими кишенями. Затремтіли густі довгі вуса, що білосніжною підковою обрамляли обличчя, темне й обшерхле, наче старе дерево. Він владно махнув у бік Ранда з компанією рукою із затиснутою люлькою з довгим різьбленим чубуком. Над люлькою курився димок. Сині очі блиснули з-під кошлатих сивих брів, просвердливши поглядом кожного.
Ранд з цікавістю роздивлявся незнайомця, а надто задивився на його очі. Усі мешканці Межиріччя мали очі темні, так само як і більшість купців разом зі своєю охороною, та й взагалі як усі, кого він колись бачив. Кон-ґари та Копліни постійно глузували з Ранда за його сірі очі, доки одного дня він урешті-решт сунув кулаком у носа Івелу Копліну, за що, звісно, отримав на горіхи від Мудрині. Іноді він розмірковував собі, а чи бувають такі землі, де не зустрінеш людину з темними очима? А може, Лан із таких земель ?
— Що це у вас тут за місце таке? — запитав менестрель глибоким голосом, лункішим за голос більшості людей. Навіть просто неба відчувалося що голос цей здатний заповнювати великі зали, відлунюючи від стін. — Оті недотямки, з того селища, що на пагорбі, запевнили мене, що я дістануся сюди засвітла; от тільки забули попередити, що для цього треба виїхати вдосвіта. Коли ж я нарешті сюди допхався, промерзлий до кісток, мріючи про тепле ліжко, ваш корчмар годину вичитував мені, наче я мандрівний свинопас і це не ваша Рада Селища запросила мене продемонструвати моє мистецтво. І він навіть і не подумав сказати мені, що він і є мер. — Він замовк, аби перевести подих, обводячи усіх поглядом, але за мить вибухнув знову: — А коли я спустився до зали викурити люльку біля каміна та випити кухоль елю, усі присутні в залі витріщилися на мене так, наче я їхній родич десятого коліна і приперся сюди, аби позичити у них грошенят. Один старезний дідуган узявся торочити, які історії мені можна розповідати, а які ні, а якесь шмаркате дівча загорлало, аби я вимітався, а коли вирішило, що я не надто поспішаю, стало замахуватися на мене дрючком! Де це чувано, аби так зустрічали менестреля?