РОЗДІЛ 53
КОЛЕСО ОБЕРТАЄТЬСЯ
Світанок оголив спустошення в саду Зеленого Чоловіка. Землю рясно вкривав килим опалого листя, що подекуди сягав колін. Зникли всі квіти, крім вузенької смужки, що відчайдушно чіплялася за край галявини. Мало що могло зростати під гіллям дуба, але над могилою Зеленого Чоловіка круг могутнього стовбура зеленіло кільце трави, помережаної травами. Сам дуб зберіг хіба що половину листя — значно більше, ніж на решті дерев. Це було так, наче Зелений Чоловік якоюсь часткою залишився тут, продовжуючи боротись. Прохолодний вітерець ущух, натомість наростала липка задуха; метелики зникли, птахи замовкли. Загін мандрівників мовчки готувався до від’їзду.
Ранд усівся в сідло гнідого з відчуттям утрати. Усе мало бути не так. Кров та попіл, адже ми перемогли!
— Я хотіла б, щоби він знайшов те своє інше місце,—промовила Егвейн, сідаючи на Белу.
Ноші, що їх змайстрував Лан, підвісили між кошлатою кобилою та Аль-діб, і на них вклали Морейн. Найнів мала їхати поряд і тримати повіддя білої кобили. Мудриня опускала очі, уникаючи зустрічатися поглядом із Ланом, а Охоронець дивився на неї, коли вона не могла цього бачити, але розмови не починав. Ніхто не спитав, що має на увазі Еґвейн.
— Так неправильно, — промовив Лоял, дивлячись на дуб. Лише оґір і досі був не в сідлі. — Неправильно, щоби Гнилолісся перемогло Деревного Брата. — Він передав поводи свого велетня-коня Рандові. — Неправильно.
Лан відкрив було рота, та оґір уже крокував до велетенського дуба. Морейн, лежачи на ношах, зробила слабкий жест рукою, і Охоронець промовчав. Наблизившись до дуба, Лоял опустився на коліна, заплющив очі та розпростер руки. А тоді підвів обличчя до неба, і китиці на вухах настовбурчилися. За мить він заспівав.
Ранд не міг би сказати, чи були в цій пісні слова, чи там була чиста мелодія. Голос гуркотів так, наче співала сама земля, і водночас хлопець був певний, що знову чує пташині переливи, чує, як ніжно зітхає весняний вітрець, як тріпочуть крильця метеликів. Зачарований піснею, він гадав, що вона лунає хіба кілька хвилин, але, коли Лоял розплющив очі й опустив руки, був неабияк здивований: сонце стояло високо над обрієм, а коли Лоял починав співати, воно ледь визирало з-за верхівок далеких дерев. Листя, що ще збереглося на дубі, наче позеленішало і трималося міцніше, ніж раніше. Квіти, що росли довкола стовбура дуба, виструнчились, підвели схилені голівки: ранкові зірочки біліли, мов свіжий сніг, а любовні припони яскраво червоніли, наче крихітні живі серця.
Змахуючи піт із широкого обличчя, Лоял звівся на ноги та взяв повіддя у Ранда. Довгі брови оґіра знічено поникли, так начебто друзі могли по-вважати, що він просто хизується.
— Я ще ніколи не вкладав у спів стільки зусиль. І не зміг би цього зробити, якби якась частина Деревного Брата ще не залишалася тут. Мої деревні пісні не мають такої сили. — Забравшись у сідло, він окинув дуб та квіти задоволеним поглядом. — Принаймні цей куточок не потоне у Гнилоліссі. Гнилоліссю не отримати Деревного Брата.
— Ви добра людина, оґіре, — промовив Лан.
Лоял посміхнувся:
— Я б сприйняв це як комплімент, та не знаю, що сказав би на це старійшина Гамен.
Вони рухалися колоною, Мет позаду Охоронця — так йому зручніше було за потреби скористатися луком, а Перрин їхав останнім, поклавши сокиру на луку сідла. Вони вибралися через гребінь, і вмить їх оточило Гнилолісся, покручене та забарвлене в отруйні розпливи всіх кольорів райдуги. Ранд озирнувся, але саду Зеленого Чоловіка вже не було видно. За ними лежало саме Гнилолісся. Але на мить йому все ж таки здалося, наче він бачить верховіття дуба, зелене та пишне, а тоді ця картина розтанула в мерехтінні.
Ранд майже очікував, що їм доведеться прокладати собі зворотний шлях із боєм, так само як вони пробивалися до Ока Світу, та Гнилолісся затихло й завмерло, наче неживе. Жодна гілка не затремтіла, намагаючись шмагонути вершників, нічого не скрикувало, не завивало — ні поблизу, ні вдалині. Здавалося, Гнилолісся причаїлося, припало до землі, і не перед атакою, а так наче йому було завдано важкого удару і воно боялося отримати ще. Навіть сонце було не таким багряним.
Коли вершники проминули озера, що розкинулися намистом, сонце ледь перейшло за полудень. Лан повів загін далеко в обхід озер, навіть на них не глянувши, але Ранду здалося, наче сім веж виглядають вищими, ніж того разу, коли він побачив їх вперше. Він був упевнений, що зубчасті верхівки тепер далі від землі, а над ними йому наче марилося щось іще — цілісінькі вежі, що виблискують на сонці. А над ними майорять прапори з золотими журавлями. Він закліпав очима, вдивляючись, але примарні башти не зникли до кінця. Вони світилися на межі яви та видіння, аж поки озера знову не щезли серед Гнилолісся.