Пожонглюйте ще, будь ласка, — наполегливо попрохав Евін.
А ковтніть вогонь! — вигукнув Мет. — Хочеться подивитися, як ви ковтаєте вогонь.
— А де арфа? — пролунав голос із натовпу. — Заграйте на арфі!
Хтось іще замовив флейту.
Цієї миті двері корчми розчинилися, і звідти повалили всі члени Ряди, і Найнів посеред них. Ранд помітив, що серед товариства нема Падана Фейна; мабуть, крамар вирішив залишитися в теплій залі з кухлем підігрітого виня.
Пробурмотівши щось про міцний бренді, Том Меррилін швидко зіскочив з імпровізованої сцени. Не звертаючи уваги на вигуки публіки, він пробився між членами ради всередину корчми, перш ніж усі вони вийшли за поріг.
— Цей менестрель, мабуть, вважає себе королем? — роздратовано поцікавився Кенн Буйє. — Марна трата грошей, якщо хочете знати мою думку.
Бран аль’Вір повернувся і подивився услід менестрелю, а тоді похитав головою:
— Від цього чолов’яги можуть бути ще ті неприємності.
Найнів, старанно закутуючись у плащ, голосно хмикнула:
— Можете турбуватися через менестреля, якщо хочете, Бранделвіне аль’Віре. Принаймні він зараз тут, в Емондовому Лузі, чого не можна сказати про цього Лжедракона. Але майте на увазі, що коли ви витрачаєте час турбуючись через нього, є інші проблеми, які дійсно мають вас турбувати.
— Якщо ваша ласка, Мудрине, — холодно відказав Бран, — залиште мені самому вирішувати, хто чи що має мене турбувати. Майстриня Морейн та майстер Лан — мої постояльці, порядні, поважні люди, ось що я скажу. Ніхто з них не називав мене дурнем перед усією Радою. І ніхто з них не заявляв членам Ради, що серед них нема жодної людини сповна розуму.
— Схоже, я завищила свою оцінку вдвічі, не менше, — кинула Найнів у відповідь. Рішучою ходою вона пішла геть, не озираючись, а Бран тільки безпорадно ворушив іубами, підшукуючи гідну відповідь.
Еґвейн поглянула на Ранда так, наче хотіла щось сказати, але не сказала, натомість метнулась наздоганяти Мудриню. Ранд знав, що повинен бути якийсь спосіб не дати їй залишити Межиріччя, але на думку не спадало нічого, крім того, єдиного кроку, який він був не готовий зробити. Навіть якби вона цього хотіла. А вона майже сказала, що взагалі цього не бажає, і через те він почувався ще гірше.
— Цій молодій особі треба йти заміж, — пробурчав Кенн Буйє, погойдуючись на носаках. Обличчя у нього побагровіло. — їй не вистачає вміння поважати чоловіків. Ми в Раді Селища не якісь юнаки, котрі кружляють навколо її подвір’я, і ми...
Мер важко відсапнувся, випустивши повітря через ніс, і раптом накинувся на старого покрівельника:
— Замовкни, Кенне! Не поводься, наче аїлець під чорним серпанком! — Кістлявий стариган ошелешено закляк на носаках. Мер ніколи не давав гніву брати верх над собою. Бран же втупився в нього лютим поглядом: • Горіти мені на вогні, але у нас є серйозніші справи, ніж ці дурощі! Чи ти хочеш довести, що Найнів має рацію? — 3 цими словами він прогупав назад до корчми та захряснув за собою двері.
Члени Ради, змірявши Кенна поглядами, розійшлися хто куди. Усі, крім Гарала Лутгана. Той пішов поряд із покрівельником, стиха з ним перемовляючись. Тільки ковалю іноді вдавалося щось пояснити Кеннові.
Ранд посунув назустріч батькові, а друзі пішли за ним.
_Ніколи я ще не бачив майстра аль’Віра таким розлюченим, — одразу сказав Ранд, а Мет подивився на нього докірливо.
— Мер і Мудриня рідко однаково думають, — відповів Тем, — а сьогодні вони розійшлися в поглядах ще сильніше, ніж зазвичай. Ось і все. Таке відбувається майже в кожному селищі.
— А що дізналися про Лжедракона? — поцікавився Мет, а Перрин підтримав його нерозбірливим мугиканням. — І про Айз Се дай?
Том повільно похитав головою.
— Майстру Фейну мало що відомо, крім того, про що він устиг розповісти. Принаймні такого, що могло би нас зацікавити. Хтось виграє битви, хтось їх програє. Міста переходять з рук у руки. Усе це, дякувати Світлу, не виходить за межі Ґелдана. Далі війна не поширилася; принаймні наскільки знає майстер Фейн.
— А мене цікавлять битви, — сказав Мет.
— Що він казав про них? — встряв Перрин.
— Але битви не цікавлять мене, Метриме, — промовив Тем. — Утім, впевнений, він пізніше з радістю розповість тобі про них. Для мене цікаво те, що нам тут не треба хвилюватися через ці події. До такого висновку дійшла Рада. Ми не бачимо підстав, аби Айз Седай, котрі наразі рухаються на південь, завернули до нас. Та й на зворотному шляху вони навряд чи захочуть перетинати Ліс Тіней та перепливати Білу ріку.
Ранд з приятелями тільки хмикнули на це. Існувало три причини того, що всі прибували до Межиріччя лише з Півночі, через Таренський Перевіз. На заході стіною стояли Імлисті гори, а шлях зі сходу не менш ефективно перетинали Мочарі. З півдня кордоном слугувала Біла ріка, названа так через те, як пінилися її бистрі води на суцільних скелях та грядах. А далі за Білою рікою лежав Ліс Тіней. Лише поодинокі мешканці Межиріччя наважувалися колись переправитися через Білу, а з тих, хто наважився, додому не повернувся майже ніхто. Але всі погоджувалися, що Ліс Тіней має тягнутися на південь принаймні на сто миль, чи навіть більше, і в ньому не знайти жодної стежини або поселення, а от вовків та ведмедів там водиться без ліку.