І вони побачили, що Рада взяла цю проблему до уваги, а зараз уже й почули нашу ухвалу. Вони обрали нас до Ради Селища, бо вірять, що ми можемо діяти в найкращий для всіх мешканців селища спосіб. Вони довіряють нашим рішенцям. Навіть Кенну, хоча решті з нас це не робить багато честі. Хай там як, але вони почують, що нема через що тривожитися, і повірять в це. Може, вони і самі би дійшли такого ж висновку згодом, усе добре обдумавши, але тоді все святкування пішло би кобилі під хвіст. А так — Свято відбудеться, і народ не буде тижнями хвилюватися через щось таке, що, найвірогідніше, не станеться. А якщо попри все станеться, що ж... роз’їзди попередять нас вчасно, аби ми зробили все, що можемо. Хоча, на моє переконання, до цього не дійде.
Ранд тільки присвиснув. Схоже, засідати в Раді — справа трохи складніша, ніж він собі уявляв. Бідарка гуркотіла Кар’єрним путівцем.
— Ще хтось, крім Перрина, бачив цього чужинського вершника? — запитав Тем.
— Мет бачив, але ж... — Ранд зморгнув, тоді подивився здивовано на батька поверх спини Бели: — То ти мені віриш? Мені треба повернутися. Я маю розповісти про це хлопцям.
— Зачекай, хлопче, зачекай! Невже ти гадаєш, що я просто так не казав тобі цього досі?
Ранд неохоче продовжував йти поряд із бідаркою, що поскрипувала позаду незворушної Бели.
— Чому ти змінив свою думку? І чому я не можу розповісти про це іншим?
— Вони незабаром про це дізнаються. Принаймні Перрин. Щодо Мета, я не впевнений. Звістку про це негайно донесуть до всіх ферм, а в Емон-довому Лузі вже за годину не буде жодної людини старшої шістнадцяти,
відповідальної людини, яка не знала би, що десь поблизу кружляє чужак, та ще й такий, якого б не хотілося запросити на Свято. А менших лякати не варто; ця зима і без того була досить жахливою.
— Запросити на Свято? — повторив Ранд. — Якби ж ти його бачив, то не захотів би його підпустити ближче, ніж на десять миль! А то й на всі сто.
— Може, й так, — не став сперечатися Тем. — Проте він може бути просто біженцем з Ґелдана, а, може, він просто злодій, який сподівається, що поцупити щось тут легше, ніж у Бейрлоні або Таренському Перевозі. Але народ навкруги не має зайвого і не може дозволити себе пограбувати. Якщо це людина, котра втікає від війни... що ж, це теж не причина, аби збурювати народ. Оскільки ми запроваджуємо патрулювання, роз’їзди або виявлять його, або відлякають.
— Сподіваюся, що відлякають. Але чому ти віриш мені тепер, а вранці не повірив?
— Хлопче, я маю вірити власним очам, а я тоді нічого не побачив. — Тем помотав гривастою головою. — Схоже, цього типа бачать тільки юнаки. Коли Гарал Лугган розповів, як Перрину примарилось бозна-що, все стало на свої місця. Старший син Иона Тена бачив його теж, і хлопець Сеймела Крейва, Бандрі, теж. Що ж, якщо вже четверо кажуть, що бачили щось таке, і всі вони — хлопці, котрим можна вірити, ми теж схилилися до думки, що цей вершник насправді існує, незалежно від того, бачили ми його самі чи ні. Коли я кажу «ми», це значить всі, крім Кенна Буйє, звісно. Власне, через це ми й повертаємось додому. Якщо залишити ферму без нагляду, цей чужинець може наробити там будь-якого лиха. Якби не свято, я і завтра лишився б на фермі. Але ми не можемо ув’язнити себе у чотирьох стінах тільки через те, що навкруги шастає якась непевна людина.
— Я не знав про Бена та Лема, — сказав Ранд. — А ми троє збиралися піти завтра до мера, тільки от боялися, що він нам теж не повірить.
— Сивина на голові ще не означає, що мізки під нею звурдилися, — сухо зауважив Тем. — А ти пильнуй. Може, я теж зможу його помітити, якщо він покажеться знову.
Ранд узявся пильнувати, як було сказано. Він із подивом помітив, що йому стало наче легше йти. Плечі не зводило судомами. Він і досі був наляканий, але не так сильно, як раніше. Вони з батьком простували Кар’єрним путівцем у цілковитій самоті, так само як і вранці, але тепер він наче відчував поряд із собою все селище. Те, що інші дізналися про вершника і повірили в його існування, все змінило. Хай до чого вдався би вершник у чорному плащі, мешканці Емондового Лугу зможуть разом дати йому відсіч.