Ранд не міг пригадати, щоби вони колись замикали хоч одні двері в будинку. Ніхто в Межиріччі не замикав дверей. Принаймні досі.
Згори, зі спальні Тема, почувся скрегіт, наче щось важке протягли підлогою. Ранд наморщив чоло. Якщо Тем раптом не надумав пересувати меблі у себе в кімнаті, значить, він витягував стару скриню, що стояла у нього під ліжком. І цього за пам’яті Ранда теж не траплялося ніколи.
Ранд наповнив водою невеличкий чайник і, підвісивши його на гак над вогнем, став накривати на стіл. Миски та ложки він вирізав з дерева власноруч. Віконниці на передніх вікнах ще не були зачинені, і він час від часу визирав у вікно, — але вже геть поночіло, і не було видно нічого, крім хіба що тіней від місячного світла. Там легко міг причаїтися і чорний вершник, але Ранд намагався про це не думати.
Коли повернувся Тем, Ранд ошелешено витріщився на нього. Стан Тема навкіс оповивав широкий пояс, а з нього звисав меч, вкладений у чорні піхви. На піхвах вирізнялося бронзове зображення чаплі, і ще одне зображення чаплі прикрашало довге руків’я. Досі Ранд бачив мечі хіба що у купецької дружини. Ну, звісно, ще у Лана. Йому навіть і на гадку ніколи не спадало, що його батько може мати меч. Меч був дуже схожий на той, який він бачив у Лана, і відрізнявся тільки обрисами чаплі.
— Звідки цей меч? — запитав Ранд. — Ти купив його у крамаря? Скільки він коштує?
Тем повільно витяг клинок із піхов; відблиски вогню заграли на блискучому лезі. Ні, ті непримітні, грубі леза, які Ранд бачив у руках дружинників, були жалюгідною подобою цього клинка. Хоча його не прикра тля тп? ні самоцвіти, ні золото, але юнак розумів, що бачить перед собою величну зброю. Лезо, майже непомітно вигнуте, мало лише один гострий край, і його прикрашало ще одне зображення чаплі, вигравіюване на сталі. Коротке перехрестя, виконане у вигляді плетеного джгута, захищало руків’я. Меч цей здавався чи не тендітним у порівнянні з важкими мечами купецької охорони, обосічними й такими важкими, що удар ними міг зрубати дерево.
— Я купив його давно, — мовив Тем, — і дуже далеко звідси. І заплатив я дуже дорого, два мідяки — надто багато за таку річ. Твоя мати не схвалила цієї покупки, але ж вона завжди була мудріша за мене. Я був тоді молодий, і ціна не видалася мені надто високою. Вона завжди казала, що я повинен його позбутися, й інколи я доходив думки, що вона має рацію і мені слід просто віддати його.
На лезо падали червоні відблиски, і здавалося, що воно охоплене полум’ям. Ранд із зусиллям відвів від нього очі. Він часто уявляв собі, як добре було би мати меча.
— Віддати його? Хіба можна віддати такий меч?
— Коли пасеш вівці, він наче не дуже стає в пригоді, — хмикнув Тем. — Та й для копання землі чи збору врожаю він не надто годиться. — Він задивився на меч, наче дивуючись, навіщо тримає в руках таку штуковину. Нарешті чоловік важко зітхнув. —Але якщо я тільки не науявляв собі казна-чого і доля від нас насправді відвернулася, то може трапитися так, що найближчими днями ми радітимемо, що я свого часу його не викинув, а сховав до старої скрині. — Клинок плавно ковзнув у піхви, Тем обтер руку об сорочку і принюхався: — Рагу, схоже, готове. Я насипатиму, а ти завари чай.
Ранд кивнув і взявся за коробку з чаєм, але думки так і вертілися йому в голові. Навіщо Тем придбав меч? Він не міг знайти відповіді. І де він трапився Темові? Що значить — «далеко звідси»? Ніхто ніколи не мандрував за межами Межиріччя. Чи майже ніхто. Він завжди підозрював, що його батько побував у далеких світах... адже Рандова мати була чужоземкою... але меч? Багато запитань вертілося у нього на язиці, і він збирався отримати відповіді, коли вони з батьком сядуть за стіл.
Чайник кипів несамовито, і Рандові довелося обхопити ручку ганчіркою, аби зняти його з гака. Проте руку однаково відразу запекло. Він випростався біля каміна, і раптом засув на дверях задеренчав від сильного удару. Ранд одразу забув і про меч, і про гарячий чайник у руці.
— Це хтось із сусідів, — невпевнено припустив Ранд. — Майстер Довтрі хотів позичити... — Але ж до ферми Довтрі, їхнього найближчого сусіда, навіть завидна треба було йти годину, а Орен Довтрі, хай яким би він був безсоромним позичальником, навряд чи висунувся би з дому потемки.
Тем тихенько поставив на стіл миски з тушкованим м’ясом і повільно почав відходити від столу. Обидві його долоні лягли на гарду меча.
— Навряд чи, — почав було він, але цієї миті двері розчахнулися й уламки залізного замка розлетілися підлогою.