Постать, значно більша за будь-яку людину, бачену Рандом, загатила собою пройму дверей — постать у чорній, до колін кольчузі, з шипами на зап’ястках, ліктях та колінах. Однією рукою непроханий гість стискав важкий меч, схожий на косу, а іншу руку з розчепіреними пальцями тримав перед обличчям, наче затуляючи очі від світла.
На якусь мить Ранд відчув щось на кшталт полегшення. Хай хто це такий, але точно не чорний вершник. А тоді він побачив роги, закручені, наче у барана, що впиралися в одвірок, побачив волохатий звірячий писок там, де мали бути ніс і рот. Ранд встиг усвідомити все це за один короткий вдих, а тоді з його грудей вирвався нажаханий лемент, і він без роздумів розмахнувся і жбурнув гарячий чайник просто в цю нелюдську голову.
Коли кипляча вода вихлюпнулася на морду створіння, воно заревіло, і в цьому ревінні змішалися крик болю та тваринне гарчання. Проте перш ніж це ревіння втишилося, зблиснув меч у руках Тема. Ревіння раптом перейшло у булькання, і велетенська постать почала валитися на спину. Але не
встигла почвара впасти, як за її спиною виникла ще одна і взялася пазурами прокладати собі шлях до кімнати. Ранд краєм ока помітив потворну голову з гострими рогами, перш ніж Тем ударив знову. Тепер два гігантські тіла заблокували двері. Ранд почув, як батько щосили гукає до нього:
— Біжи, хлопчику! Біжи! Заховайся у лісі!
Тіла у проймі дверей засмикалися: це інші нападники намагалася відтягти їх, аби звільнити собі шлях. Тем підсунув плече під масивний стіл; крякнувши, він завалив його на тіла біля дверей.
— їх надто багато, довго не втримати! Біжи крізь задні двері! Біжи! Хутчіше! Я за тобою!
Ранд розвернувся, згоряючи з сорому, що підкорився так швидко. Він хотів залишитися з батьком, допомогти йому, хоч і не уявляв, як саме, але жах перехопив йому подих, а ноги мимоволі несли його геть. Він кинувся з кімнати до задніх дверей так стрімко, як не бігав ніколи в житті, а за спиною лунали крики та хряскіт передніх дверей.
Ранд уже вхопився за засув на задніх дверях, коли раптом побачив, що двері замкнені ще й на замок. Вони ніколи їх не запирали, а сьогодні ввечері Тем це зробив. Облишивши засув, він метнувся стрілою до бокового вікна, підняв раму і припав оком до шпарини у віконниці. На зміну присмеркам прийшла справжня ніч. Місяць раз у раз пірнав у клоччя хмар, вкриваючи подвір’я мінливими тінями, що наче ганялися одна за одною.
Тіні, сказав він собі. Це тільки тіні. Задні двері голосно заскрипіли. Хтось, чи радше щось, насідало на них ззовні, намагаючись висадити. В роті у хлопця пересохло. Рама дверей затріщала й подалася, і це додало йому прудкості. Він вислизнув крізь вікно, наче заєць, що дає драла від мисливця, і зіщулився біля стіни під вікном. В кімнаті з оглушливим гуркотом розкололися дерев’яні двері.
Ранд примусив себе підвестися на коліна і зазирнути крізь вікно, скраєчку, одним оком. У темряві він побачив небагато, але точно більше, ніж хотів побачити. Перехняблені двері трималися на одній завісі, і до кімнати сторожко пролазили темні, неясні постаті, стиха перемовляючись гарку-чими голосами. Ранд не розумів жодного слова: мова, якою вони говорили, здавалася грубою, несумісною з людською. Випадковий місячний промінь тьмяно відбивався від сокир, списів та химерної шпичастої зброї. Підлога рипіла під чобітьми, а до того порипування додавався ще ритмічний перестук, наче від копит.
Ранд облизнув пересохлі губи. Глибоко та переривчасто зітхнувши, він вигукнув, скільки стало голосу:
— Вони лізуть крізь задні двері! — Вигук пролунав наче хрипке каркання, але пролунав. А він не був упевнений, що спроможеться видобути
хоч звук. — Я надворі! Батьку, біжи! — Із цими останніми словами Ранд щодуху кинувся бігти.
Задня кімната вибухнула лютими, хрипкими криками невідомою мовою. Хруснуло, задзвеніло скло, і щось важко гепнулося на землю позаду нього. Ранд здогадався, що одна з істот замість протискуватися у вікно пробила собою шибку і вистрибнула назовні, але обертатися і перевіряти правильність своєї здогадки він не став. Неначе лисиця, що втікає від гончаків, хлопець пірнув з освітленого місяцем простору в найближчу густу тінь, удаючи, ЩО біжить до лісу, а там упав долічерева і відкотився до хліва, в чорні потемки навколо нього. Щось гупнуло йому по плечі, і він замолотив повітря руками й ногами, не знаючи й сам, чи то він намагається боротися, чи втікати, а тоді зрозумів, що б’ється з новим держаком до мотики, який напередодні обстругував Тем.
Дурень! На якусь мить він недвижно припав до землі, намагаючись відхекатися. Недоумок не согірший Коплинів! Зрештою він поповз уздовж задньої стіни хліва, тягнучи за собою ручку мотики. Незначна поміч, та краще мати таку, ніж ніякої. Ховаючись, він визирнув з-за рогу, оббіг поглядом подвір’я і будинок.