— Траллоки — це найсправжнісінька зграя Пастиря Ночі. Вони вбивають, бо вбивство їх втішає, таке я чув. Але це і все, що я про них знаю, окрім того, що їм не можна довіряти, хіба що коли вони тебе бояться, та й тоді з осторогою.
Ранд здригнувся. Йому не хотілось би зустрітися з тим, кого можуть боятися траллоки.
— Ти гадаєш, вони все ще на нас полюють?
— Може, так, а може, ні. Вони не надто кмітливі. Щойно ми забігли до лісу, я легко напровадив тих, що гналися за мною, до лісу. — Тем помацався за правий бік, тоді підніс долоню до обличчя. — Утім, краще діяти так, наче вони не дурні.
— Тебе поранено!
— Кажи тихіше. Це лише подряпина, і однаково зараз з цим нічого не поробиш. Принаймні, здається, теплішає. — Він розтягнувся на спині, важко зітхнувши. — Може, перебути ніч просто неба буде не так уже й погано.
А Ранд саме мріяв підсвідомо про куртку та плащ. Дерева захищали їх від найсильніших поривів вітру, але й ті, що проходили крізь віття, були гострі й пекучі, наче крижані леза. Хлопець невпевнено торкнувся Темового обличчя й аж відсмикнув руку:
— Ти весь гориш. Я маю доправити тебе до Найнів.
— Трохи згодом, хлопче.
— Не можна гаяти часу. Шлях поночі не близький. — Ранд підвівся й спробував звести на ноги й батька. Крізь зціплені зуби Тема вирвався стогін, і Ранд швидко відпустив його.
— Хай я полежу трохи, хлопче. Я втомився.
Ранд безсило вдарив кулаком по стегну. Як би зараз було добре влаштувати батька на фермі, у затишку, де горить камін, де є ковдри, скільки завгодно води та вербового луб’я! Ранд міг би там зачекати навіть до світанку, перш ніж запрягти Белу та доправити Тема до селища. Але всі ці потрібні речі були вдома. В такому разі якщо він не може віднести Тема туди, тоді, можливо, зможе принести хоч щось необхідне сюди, до Тема. Якщо траллоки забралися геть. Адже мають вони забратися рано чи пізно.
Ранд кинув погляд на держак від мотики, тоді жбурнув його на землю. Натомість узяв до рук Темів меч. Лезо тьмяно виблискувало у блідому місячному світлі. Дивно було відчувати в долоні це довге руків’я, помах клинком вимагав незвичного зусилля. Ранд кілька разів рубонув повітря, тоді, зітхнувши, зупинився. Рубати повітря просто. А якщо доведеться вдарити мечем траллока? Він був упевнений, що замість цього кинеться навтьоки, якщо не заклякне на місці, не в змозі поворухнути навіть пальцем, а трал-лок змахне своїм потворним мечем і... Припини! Так справі не зарадиш!
Він почав підводитись, але Тем піймав його руку:
— Ти куди?
— Нам потрібний візок, — м’яко відказав він. — І ковдри. — Його вразило, як легко він звільнив рукав з батькової руки. — Відпочинь, я скоро повернуся.
— Будь обережний, — прошепотів Тем.
Ранд не міг бачити Темове обличчя у світлі місяця, але він відчував на собі його погляд.
— Буду. — А подумки він додав: «Такий обережний, як миша, що лізе до яструбиного гнізда».
Він ковзнув у темряву так беззвучно, наче був ще однією тінню. Пригадав, як у дитинстві безліч разів грався у квача з хлоп’ятами у цьому ж лісі, як вони вистежували один одного, як він намагався, аби ніхто не почув його, аби він першим поклав долоню на плече приятеля. Але вмовити себе, що наразі все відбувається так само, йому не вдавалося.
Скрадливо перебігаючи від дерева до дерева, Ранд силкувався розробити план, але доки дістався узлісся, встиг відкинути з десяток планів. Все залежало від одного: чи траллоки й досі в будинку. Якщо вони пішли, він може просто зайти всередину і взяти все, що йому потрібно. Якщо вони все ще там... Тоді йому нічого не залишиться, крім повернутися до Тема. Це йому не подобалося, бо якщо його вб’ють, Темові це не допоможе.
Він обвів поглядом надвірні будівлі. В місячному сяйві невиразно чорніли хлів і кошара. А от із вікон на фронтоні та з розчахнутих дверей будинку лилося світло. Це ті свічки, що їх запалив батько, чи це там засіли траллоки?
У Ранда затрусилися жижки, коли пролунав пронизливий крик дрімлюги, і він безсило припав до дерева. Так він нічого не зробить. Ранд ліг на живіт і поповз, незграбно тримаючи меч у витягнутій вперед руці. Весь шлях до задньої стіни овечого загону він проповз, не відриваючи голови від землі.
Зіщулившись біля кам’яної стіни, прислухався. Ніщо не порушували нічної тиші. Повільно, дуже повільно він розпрямився настільки, що змі визирнути поверх огорожі. На обійсті не було помітно ні поруху. Всередині будинку жодна тінь не промайнула повз освітлені вікна. Бела та візок чц ковдри, вода та луб’я ? Світло допомогло йому зробити вибір. У хліві було темно. Всередині могло причаїтися що завгодно, і він його не побачить, але доки буде пізно. А от чи є щось у будинку, він принаймні бачитиме.