Одна із замикаючих груп, проминувши затихле і спорожніле Дебальцеве, пішки пробиралася вночі попід трасою на селище Луганське. У кюветі попереду лежав перекинутий танк. Очевидно, вночі без світла не вписався в поворот, сповз донизу й перекинувся. У танку хтось слабко ворушився. Виявилося, механік-водій. Десант, котрий їхав на броні, хто зіскочив, хто упав, подався на вихід далі пішки, а за механіка ніхто не згадав. Гармата під час перевертання лежала точно по центру і перекрила люк. Спільними зусиллями (іззовні та зсередини) хлопці зуміли відкрити нижній люк і витягли звідти брудного як чорт Кардана, котрий решту дороги згадував свій екіпаж і невдячних пасажирів самими специфічними словами.
* * *
Виснажені, обвітрені, з почорнілими обличчями, запаленими очима повернулися хлопці. Весь одяг знімали відразу в буржуйку. Нижня білизна згнила на тілі, від трусів самі резинки позалишалися.
Усіх наших побратимів, учасників оборони, було представлено до державних нагород. Начальник штабу отримав орден Богдана Хмельницького, звання полковника і підвищення в Генштаб у Києві. Ну а як же! Бойовий офіцер! Усім іншим — болт. Лише через пів року почали потроху нагороджувати вояків. В основному загиблих і поранених, і лише інколи живих та неушкоджених.
* * *
А Старшині прислали орден у госпіталь. «Новою Поштою».
Беха
Ще восени на третьому клапані в капонірчику стояла беха. Її 73-міліметрова безвідкатна гармата була чудовою підмогою в боротьбі з броньованим противником. За це екіпаж поважали. Був, правда, один недолік — беха не заводилась. У 2014 році це нікого не дивувало, головне, щоб стріляла й було куди речі поскладати. А з місця на місце її і тягачем можна перетягнути.
В останній день битви за Дебальцеве, коли героїчна оборона остаточно перетворилася на вихід з оточення, до нас прибула невеличка колона. Два танки й беха з обсмаленим гузном, зверху як мурашками обліплені людьми. Один з оточенців видався знайомим Морському.
— Братан, ти як сюди потрапив?
— На бесі приїхав.
— На своїй? Так вона ж неробоча була.
— Була. Стріляла як звичайна гармата, лише з дахом. Коли москалі уже впритул підійшли, підбили її «Мухою» в зад. Ми вогонь загасили, перевірили мотор, а він працює. Уявляєш, як сильно вона не хотіла ворогам до рук потрапити? Відходили на ній, по дорозі ще чоловік двадцять на броню назбирали і всі живі-здорові з оточення вихопилися.
Невиконання наказу
По Дебальцівському плацдарму оголосили наказ: покинути пошкоджену техніку на позиціях і відходити з оточення. Цілої техніки залишилося мало, а відходити пішки під обстрілом — вірна смерть, до того ж із дальніх блокпостів треба було пройти кілометрів п’ятнадцять. А зброя? А бронежилети? А поранені? Обліплений бійцями транспорт нагадував мурашники.
Двадцятитрирічний лейтенант, командир танка, закинув за плечі автомат, зітхнув і разом з екіпажем почимчикував через кущі до траси. Шкода, звичайно, техніку сєпарам залишати, але в бою танчику заклинило башту, і вона не поверталася. Пройшли якийсь кілометр, побачили забиту відступаючими дорогу і засумнівалися. Лейтенант повернувся, завів танка і рушив на вихід. Дорогою назбирав на броню біля тридцяти відступаючих. Хтось відстав від своїх, хтось заблукав, хтось після бою сам залишився. По дорозі танчик із мурашником на броні кілька разів потрапляв під обстріли. Десант зіскакував на землю і перебігав небезпечні ділянки, ховаючись за бронею. Кілька чоловік у цих засідках таки втратили. Коли ставало зовсім тяжко, танчик розвертався усім корпусом у бік ворога й огризався гарматою та кулеметом. Так і вибралися з котла та прибилися до нашого табору.
Альтернативна історія
У наш намет теж забилося шість чи сім вояків однієї з рот Дебальцівського гарнізону. Прибульці відіспалися, від’їлися, знайшли дешевий самогон і завели нескінченну шарманку на тему «як ми воювали».
— Нас так довбашили! — заводив хтось один із них.
— Да, там так жорстоко довбашили, — негайно підтримував його синій хор.
Чи то вони намагалися викликати у нас співчуття і розкрутити на випивку, чи то виправдовували власний аватаризм і свого зариганого командира. Власник пікового «адреналінового» запаху, майор квасив не просихаючи, навіть до лазні не мав коли сходити, зате завивав найбільше.
Врешті наша гостинність вичерпалася, і слідом за черговим нападом одноманітного виття прозвучало запитання:
— А ви у цей час що робили?