— Нас так довбашили…
— Це вже всі чули. А ви? Хоча б відповідь давали?
— Там так довбашили…
— Не чіпайте цю сцикопіхоту, — махнув рукою Мічман, — нічого вони не розкажуть, бо просиділи під землею. Це із сусідньої позиції компанія. Ми з одного боку від траси оборону тримали, а вони з іншого. Лише починається якась перестрілка, ховаються в бліндажі і нічичирк. На переїзд кацапський танчик виїхав і почав їхню техніку кулеметом розстрілювати: таблетка, шишарік, маталига, беха. Я їм по рації кажу: «Вийдіть хтось, хоча б із мухи у сторону танка стрельніть. У танкістів яйця не сталеві, злякаються і втечуть». Ні один носа з нори не випхав. Сорок чоловік! Усю техніку втратили, а відходили потім з котла на нашій.
— А коли додому дзвонять — кожен мінімум Кіборг.
— Дебальцівський плацдарм — це вже майже легенда. Справжніх Героїв поховають, а деякі аватари ще років п’ятдесят будуть розказувати, що їх покинули командири, як їх там «довбашили» і як вони мужньо трималися до останнього патрона.
Зайвий танк
Беху і першого танка забрали представники частин, а інший танк колони взагалі виявився нічийним. Вояки, які відходили з оточення пішки, підібрали його на трасі. Добралися до нас, кинули і розбрелися по наметах. Наше спостережливе керівництво всього через кілька днів помітило безгоспну техніку біля їдальні і вирішило використати її по-розумному.
— А де танк? — розвівши руками, запитав сам у себе, але вголос, заступник командира бригади.
— Який танк, товаришу підполковнику? — неначе вродився поряд капітан-підлабузник.
— Отут-о, ще вчора стояв.
— Так е-е-е… Приїхали з N-ської бригади і забрали, то ж їхній був, — проявив інформованість капітан.
— Не той, інший. Ще один був. Зайвий. А тепер зник, — і вже двоє витріщилися на сліди від траків у багнюці, неначе сподіваючись узяти слід за відбитками і відшукати пропажу.
— КПП, ви сьогодні танк із бригади випускали? — витягнув з кишені рацію підполковник.
— Ні.
— А попередня зміна?
— Теж ні. Без наказу зі штабу жодна одиниця техніки з території виїхати не може. Не те що цілий танк, — грамотно відмазалися чергові по шлагбауму.
— Один зайвий танк був, і той пропав. Містика якась, — задумливо протягнув заступник комбрига, проводячи поглядом ворону, що пролітала над головами, і струснув головою. — Та ні. Не може бути.
За день перед цим.
На одному з постів, котрі охороняли периметр бригади, хлопці вирішили, що їм просто вкрай необхідно посилити вогневу міць двох своїх автоматів танковою гарматою і важким кулеметом. Солдати, на відміну від керівництва, з першого дня знали, що танчик нічий. Отже, ніхто його не шукатиме. Головне, першими лапу накласти. На КПП того дня чергували вояки з їхнього ж підрозділу і випустили техніку за ворота без запитань. Танчик загнали в ярок у лісосмузі біля поста, повернули гармату в бік противника і старанно замаскували. А наступного ранку на КПП заступив інший підрозділ. Все. Тепер танчика жоден детектив не знайде по такій багнюці. Собаки теж по воді не дуже слід тримають, а смердючу бронетехніку вони навіть нюхати відмовляються.
Розкрили таємницю випадково, і то лише тому, що наші вояки й не підозрювали про проблеми командування. Кардани з усієї бригади влаштували до танчика справжнє паломництво. Гребли пальне, троси, фари, патрубки, різні гайки-болтики. Розвідники і сапери знімали плитки динамічного захисту і виколупували з неї непоганої якості пластикову вибухівку. Чутки про клондайк докотилися до штабу, і танчик забрали.
Маскхалат
У середині грудня, відразу після повернення з восьмого блокпоста, зять прислав мені велику торбу із зимовими маскувальними халатами. Сірувато-білі, із темно-зеленими плямами — ідеальні, щоб маскуватися в лісосмугах і на блокпостах із брудним снігом.
Незважаючи на загальну цікавість, передачу я приховав, бо мав на неї особливі плани.
Вранці 19 грудня я запхав один із маскхалатів під подушку сплячому Кривбасу, другого залишив собі, а решту пороздавав. Один подарунок дістався Морському. Зі згортка випала фотографія чотирьох симпатичних дівчат у цих же маскхалатах, а на звороті напис: «Дорогим захисникам… від групи № 3 Рівненського центру профтехосвіти, сервісу та дизайну».
Повернувшись у намет, я побачив щасливого напарника з посмішкою аж до вух, котрий саме роздивлявся пакунок.
— А в мене подарунок від Миколая! Хто б подумав, що він до солдатів зазирає.
— Добра душа. А мене зараз інше турбує: аби через два місяці Валентин його маневри не повторив. Бо якщо я сердечко під спальником знайду, отримаю невиліковну моральну травму до кінця війни.