Із чотирнадцяти наших розвідників двоє було у відпустці, восьмеро чергувало вночі, ще двоє заступали на пост о шостій ранку, і на зарядку випадало виходити тільки двом. Літьосі швидко набридло бігати на чолі такого великого підрозділу, тим паче, що й ці двоє по дорозі зі всієї сили його діймали і паскудили. Із зарядкою не вийшло, і командири придумали нам інші розваги. Тренувальні марш-кидки та навчальні тривоги (це на війні!). Заняття: як лівою рукою автомат перезаряджати, як влаштувати засаду на танк, і ще десятки абсолютно непотрібних і навіть шкідливих у реальному бою речей.
Коли настав час писати рапорти про офіційне зарахування у штат розвідувальної роти, четверо з наших відмовилися:
— Мужики, ці командири до добра не доведуть, на біса нам така розвідка.
— Але ж це шанс і далі на передову виїжджати, а комендачі тепер нікуди не їздитимуть. Дах зірве, якщо місяцями лише сидіти в наметі й на пост ходити.
Врешті в розвідку перейшло десятеро.
Дід
— Друга! — сказав давно померлий дід. — Обов’язково сідай у другу.
— Яку другу? — перепитав розвідник із позивним Дід Андрій, але звуки й образи сну невблаганно танули.
Його трусив за плече командир групи:
— Піднімайся, у нас завдання. Треба до світанку справитися. Їдемо двома бехами, ти в першій дорогу показуватимеш, а я в другу сяду.
— Та ні, — вкрився холодним потом Дід Андрій, — краще я в другу.
— Гаразд. Тільки швидше.
Саме сіріло, коли на підйомі мініколону розстріляли з важкого кулемета й безвідкатної гармати. Екіпаж першої бехи опинився на відкритому місці й загинув миттєво. У другій — поранені та контужені. Відповзли з-під обстрілу в низину й вибралися до своїх.
Покійний дід уже втретє рятував життя внукові.
«Добре, що на тому світі про мене не забувають…»
Інструктор
Із Генерального штабу до нас у табір приїхали великі начальники отримати статус учасника бойових дій за 30 км від лінії фронту і втекти назад. Це — неофіційно, а за документами — надавати нам неоціненну теоретичну допомогу. Дві доби дегустували спиртне до тваринного стану, а на третій день, як сутеніло, протверезилися і згадали про нас… Тривога!!! Забігає Команділа: 10 хвилин на збори, повна екіпіровка, боєкомплект, шикування біля начальницького намету. Ми вже хитрі: броню, каски і боєкомплект не брали. Одяглися, накинули розгрузки і пішли. Нам назустріч вихилясами випливає… гик! підполков… гик! гик!:
— Рєбята, я щяс такоє раскажу! Ета паможет вам вижить на пєрєдавой! Новая разработка Генштаба! Вот сматрітє, — і починає шикувати нас лавами по шість чоловік.
— Та він же синій, — тихенько кажу майору. — Давайте його пошлемо, та й справі кінець.
— А ще краще щелепу прикладом вивернемо, — підтримують хлопці.
— Тіха! Молча дєлаєм то, шо скажут.
— Всє прісєлі! — продовжує інструктор. — Прісядьте, прісядьте. Пєрвий і чєтвьортий пєрєбєгают трі сєкунди. Трі! Ета очень важна! Астальниє пака сідят. Патом ані прісєдают, а втарой і пятий пєрєбєгают трі сєкунди. Затєм трєтій і шестой. Нє забиваєтє щітать трі сєкунди! Так па вас не смогут пріцеліца.
Всі починають соватися по полю, виникає дежавю: кадри з фільму про Чапаєва, як біляки йдуть такими ж лавами на кулемети «Максим» і лягають на землю акуратними рядочками. Одне радує: ротний і взводний мовчки сопуть і бігають навприсядки поряд із нами, але їм важче, бо забракло мізків зняти броню і каски.
— Братішкі, так можна протів снайпєра і пулємьотчіка хадіть, ета полнастю бєзапасна. Так даже протів стрєляющєва танка можна манєвріравать і падайті к нєму на брасок гранати. Ми фсьо ращіталі в Генштабе! Ну! Ви понялі? Тєпєрь ви точна дамой живимі вєрньотєсь! — і скупа сльоза алкаша- меланхоліка скотилася по триденній щетині.
Я уявив свій взвод у чистому полі в штиковій атаці проти снайперів і кулеметників… Та ні, хай може хтось дурніший.
— Добре, що на клапанах таких ідіотів немає, — чую тиху розмову збоку, — у нас би двохсоті щодня пачками лягали.
— Нема, бо їх ще влітку чотирнадцятого року потихеньку відстріляли і в лісосмугах поприкопували. Нічого, якщо нам таке чудо на передку трапиться, ми йому швидко лоба зеленкою намастимо, — заспокоює Орлик.
Може й правильно. Хто бачив чи чув стріляючий танк, той погодиться: краще допомогти дурнуватому командиру героїчно загинути, ніж атакувати таку залізяку з гранатами в руках.
Приємно, звичайно, що в Генштабі про нас турбуються і переживають. Але краще б вони взагалі забули про наше існування.