Повернулися в намет.
— Да-а-а, хлопці, з командирами нам пощастило. Ще гірше за штабників, ті хоч на передову бояться їхати. А зі штабу не видно, які накази на передку виконуються, а які ні.
— Або ми його самі рано чи пізно пристрелимо, або він нас усіх на той світ зажене.
— Головне — бути дружними. Тоді нас жоден командир не вгризе.
Бунт
На ранок ми дозріли і відчули, що з нас досить. Пора відкрито бунтувати.
— Що будемо робити?
— Пропоную назад у комендантський взвод переводитись.
— Не відпустять. У розвідувальній роті повинно бути сто осіб, а нас всього десятеро. Якщо в секторі дізнаються, що весь особовий склад рапорти написав, командир роти злетить із посади аж бігом.
— Як не вдасться, то хоч покажемо, що нас не так просто гнобити. Не все по його буде.
— Домовились!
Дружненько написали рапорти про переведення в комендантський взвод і передали командирам.
А їм перспектива залишитися без підлеглих чомусь не сподобалася, і вони негайно рушили на розборки — Démon, харош бухать! Ета дабром нє кончіца, — першим Команділа побачив біля намету мене.
— А я не п’ю.
— Я же вчєра слишал запах, кагда ти возлє мєня прахаділ. Завязивай, а то прідумаю для тєбя наказаніє.
— Ще раз повторюю: я не п’ю. Тобто взагалі.
— Я тєбя прєдупрєділ, ти мєня услишал. Там, внутрі, всє сабралісь? Пашлі!
Пірнаємо усередину.
— Ну што, мужикі, я ваши рапарта патпісать нє магу, патамушта баєвиє задачі випалнять будєт нєкаму. А єщьо скора наше падраздєлєніє разварачіваєца в палнаценую роту. Прігонят сотню маладих, неапстрєляних. Я вас прашу астаца, обучіть іх і пєрєдать баєвой опит. Іх же ганять нужна будет дєнна і нощна. Каму же ета дєлать, єслі нє вам?
— Ми що, схожі на людей, які ганятимуть новобранців?
— Як взагалі так можна ставитися до людей, котрим, можливо, кілька днів жити залишилося?
— Та ми просто не хочемо разом із вами служити, а тим більше воювати.
— Пачєму?
— Та тому, що в нас на цій війні два основних завдання: грохнути побільше москалів і вижити. А з такими командирами, як ви, вони обидва залишаються майже недосяжними.
— Ета проста слава! Ви проста любітє бухнуть, а я етава нє пазваляю і нікагда нє дапущю! Алкагалізма в падраздєлєніі нє будєт!
— Та що ви з нас постійно алкоголіків робите? Ви обоє не розвідники і не розумієте специфіки.
— Я, напрімєр, с вамі гатов любой баєвой пріказ випалніть, хоть в агонь, хоть в воду!
— Ото ж то воно й погано, що будь-який.
– І якщо ви наш командир, то чому вчора не захистили від тієї п’яної тварі?
— Он же начальнік!
— П’яний командир не має права віддавати накази, особливо на війні.
— Ва всєх сітуациях нужна імєть гібкасть пазваночніка, іначє кар’єри нє відать. Я ета єщьо в міліциі уясніл.
— А якби він нас на справжні танки у штикову атаку послав?
– І пашлі би, — тоді глянув на наші злі очі і додав: — Я би сам вас павьол. Прікази нужна випалнять!
— Ми такого наказу навіть теоретично виконувати не будемо. А якщо хто на практиці спробує нас примусити, то назад ми без нього повернемось.
— А вот етава я нє слишал! Нікагда такова прі мнє нє гаварітє! Ета нєдапустіма!
— Але ви подумайте, як то воно, безвісти пропасти.
Двоє схитрували, підійшли потім до ротного й заявили, що будуть пити за будь-яких обставин. У результаті їхні рапорти були підписані, і вони, щасливі, повернулися в комендантський взвод. У розвідці нас залишилося восьмеро.
Сьогодні
Лише через три тижні після загибелі родичі знайшли тіло Змія в морзі Дніпра серед невпізнаних. Двохсотих із Дебальцівського плацдарму вивезли волонтери. Документи розвідники традиційно не носять, а нагородного годинника зняли москалі. Якщо хтось і мав якісь надії, тепер вони зникли. Настав час подумки попрощатися з другом. Залишити його в минулому. Звикнути до слова «був».
Зібрали речі покійного в баул. Котелок із позивним — підписом (на пам’ять). Парадна, фактично нова форма (Змій беріг, щоби було в чому в місто вийти).
— Все! Я так більше не хочу. На лиха щось берегти, економити і відкладати на потім? Щоб тебе завтра грохнули? Кому все це буде потрібне? Нове шмаття, гроші на картці. Жити треба сьогоднішнім днем, бо завтра може не настати, — уголос висловив Орлик те, про що багато з нас уже думали. — Носитиму найкраще з того, що маю. Їстиму що захочу. Надумав — купив. До дідька!
Відтоді ми повністю адаптувалися до війни, стали її частиною. Або війна стала частиною нас. Далі все пішло рівно й спокійно. Можна жити. Попустило не тоді, коли переборювали страх чи звикали до втрат, а тоді, коли прийняли власну тимчасовість.