— О, ану очі підніми. Небо сьогодні чисте, зірки видно добре. Клебан-Бик майже точно на південь від базового табору. Шукай Північну зірку і шуруй прямо на неї, не промахнешся.
— А я не знаю, як шукати Північну зірку…
— Ххх, клоун, ххх!
— Пі-пі-пі, дитя асфальту, пі-пі-пі!
— Мать-перемать, із твоїм Фотографом!
— Ми зараз запустимо освітлювальну ракету, а ти дивись уважно вгору, з якого боку горітиме.
— Добре.
…
— Ну як, видно?
— Ні… зовсім нічого.
— Та де ж тебе нечистий носить?
– І «Гради», як на зло, не літають… так би по них зорієнтувався.
— Порийся в кишенях, може, завалялась пара трасерів.
— Безглуздо, мій автомат 5,45 мм, а я з собою взяв 7,62 мм із глушником. Жодного трасера, я вже ріжки перетрусив.
— Довго йшов?
— Години чотири.
— Чорт, а він у Горлівку в темряві не забреде?
— При швидкості 6 кілометрів за годину, на чотири, 24 кілометри виходить. До Горлівки по прямій 27 км, але ж він не йшов по прямій. Тим більше по дорозі Дзержинськ, а за ним ряд клапанів.
— Клапани його не пропустять. Скоріше пристрелять у темряві, коли почують, як він крізь кущі проламується.
— Та він реально далеко. Ракету не побачив, ішов кілька годин… Як же його шукати вночі на такій величезній території?
— Фотограф, збирай дрова і пали вогонь. Зігрієшся, заодно вогонь вночі буде далеко видно. Якщо щось підстрелив, поїж.
— Ні одної козулі не бачив, ні разу не вистрілив.
— А якщо він вийшов на передову десь між клапанами? Вогонь розводити не можна, відразу з мінометів накриють.
— Та яка передова!.. Ну добре, хай залізе у ярок і там вогонь розводить. До ранку не замерзне, а вдень ми його швидко знайдемо.
— Фотограф, ти лише далеко не відходь від того місця, де зараз, бо можеш із зони покриття мобілки вийти.
Тут якраз і шашличок досмажився. Після вечері кількість охочих пограти у квест «Пошуки Фотографа» збільшилася. Набрали освітлювальних ракет, патронів з трасуючими кулями, пива, ліхтариків і вирушили.
Знайшли Фотографа посеред ночі за 15 км від табору, за озером. На ранок усі були вдома.
Козуля — тварина стадна, і полювати на неї теж краще гуртом.
дамбас
На дамбасі ґрунти дуже розмиті й перемішані з глиною, тому болото після дощу таке, що лише танки добре почуваються. Вода не просочується в глибину, і я не раз бачив калюжі на висотках поміж деревами під час кількамісячної засухи.
Весняні дощі розквасили поля навколо клапана сантиметрів на сорок у глибину, і краю їм видно не було. Таблетка з групою на борту прилаштувалася в колію позаду бехи, але на середині поля все ж таки застрягла. Проблему вирішив трос. Добралися. Група зробила свою роботу, але наступного дня болото стало ще непрохіднішим. Таблетку знову зачепили за беху, траки викинули першу партію багнюки, і швидкість негайно підвищилася до максимальної. Машина ковзала на пузі, від керма користі було мало, і таблетку носило по болоті з боку в бік, як лижника по воді за катером. На поворотах вона майже лягала на борт, і хвиля болота досягала вікон. Аж ось і дорога.
— Ну як серфінг? — поцікавився водій бехи.
— Думав, що таблетка пірне в трясовину, як «Наутілус», там і залишиться. Коли мене мама народжувала, і то так страшно не було, — неохоче витягаючи лопату, відповів старший. — Хлопці, пора виколупувати транспорт із купи дамбаса.
* * *
Повільно переставляючи ноги в кирзачах, по болоті бреде Кузя. На кожній нозі кілограмів по п’ять болота поналипало. Один чобіт засмоктало сильніше. Смикнувся раз, вдруге, а на третій не втримався і з розмаху плюхнувся обличчям у багнюку. Обтер навколо очей, виплюнув болото з рота і в масці шахтаря заявився в бліндаж. Йому б у такому образі на Halloween дітей лякати.
* * *
Орлик, як мудрий воїн, вирішив не боротися з болотом, а проскочити по воді. На краю калабатин болото під водою рідкіше, не так берці тримає. Але на одній калюжі не вгадав із глибиною і вскочив майже по коліна обома ногами. Підняв очі вгору:
— I love you, дамбас! — крикнув на весь табір, і почалапав далі.
* * *
Із початком весни зазеленіли яри й лісосмуги. Ми повеселішали, бо вже більше часу можна перебувати надворі, та й одягу на собі тягати потрібно менше. А населені пункти дамбаса й далі залишалися сірими й нудними.
— Мужики, ви помітили, що тут люди живуть якось мрачно? Лише ніяк не зрозумію, в чому причина.
Ми поприпадали до вікон шишаріка. За вікном тягнулося величеньке село, як дві грудки болота схоже на інші місцеві села.