Шофер із ''Запоріжтрансформатора'' надсилає додому телеграму: ''Чекаю два тижні, закінчились гроші, повертаюся без вантажу''.
''Гроші висилаємо, якщо повернетеся без радіаторів, на прохідній вас чекатиме наказ про звільнення.
Директор''.
А я ж, наївний чоловік, навіть плящини коньяку не взяв для відділу збуту.
Начальник відділу, Валентина Миколаївна, одразу розвіяла всі мої сумніви:
- Ми обов’язково отоваримо вашу норму.
По хвилині, звіряючи документи, скрушно додала:
- На жаль, рахунок в угоді й у ваших реквізитах трішки відрізняється, телеграфуйте підтвердження.
Гаплик мені, думаю, аби місяців за чотири зарплатою перекрив вартість машини.
Десь друкарочка, чистячи нігті, не на ту клавішу натиснула. А тут коридорами вже з ялинками бігають, метушня перед святом...
Усе ж бігом до колег-газетярів, з ними до директора банку Тамари Олексіївни (і директора, і начзбуту імена пам’ятаються досі).
Тамара Олексіївна подивувалася:
- Скажете этим безграмотным людям, что всё правильно. Это рассчётный счёт, а это спецссудный.
Знову я у Валентини Миколаївни.
- Хорошо, - милостиво зголошується. - Но вот следующая проблема: в договоре написано “Волынская облсельхозтехника”, а у вас на штампе “Волинське обласне управління матеріально-технічного забезпечення сільського господарства”.
Я терпляче пояснюю, що це повна назва, а це - скорочена, що то російською мовою, а на штампі - українською.
- А я не обязана языки всех народов СРСР изучать. - відрізала і більше не захотіла зі мною розмовляти.
Тут уже мене, як мовиться, взяло за живе, і я мерщій до заступника генерального, тицьнув газетне посвідчення для "понту":
- Я зараз розвертаюсь своїм "Уралом" у Брянськ, до першого обкому. Хай я навіть ночуватиму Новорічну ніч у приймальні, проте вашу банду накриють за тиждень.
Подивився так філософським поглядом чоловік па скандаліста та й зателефонував у збут:
- Надо решать.
За десять хвилин усе виписано, і моя машина на території заводу під складом.
А там:
- От якби ви приїхали зранку, ми завантажили б вас. А зараз у нас вагони.
Я не став пояснювати, що вже дві доби оббиваю їхні пороги, глянув, у кого з водіїв автокарів найчервоніший ніс:
- Ребята, вот червонец, а вот машина.
Кинули мої "ребята" негайно вагони - і до нашої машини.
Але підбігає якийсь підначальник, злючий-презлючий.
- Кто срывает государственный план?
- Это не я, это-Ленин, - бухнув перше, що спало на губу. І не вельми збрехав: на радянській “десятці” дійсно було зображено Леніна.
- Ах, опять этот Левин! - недочув підначальник. - На этот раз я ему покажу, - і побіг у заводоуправління.
З’ясовується, що дійсно шефом одного з відділів був якийсь Левін, котрий полюбляв пропихати блатних.
Доки мій грізний підначальник шукав правди в заводоуправлінні, я благополучно виїхав за ворота.
Їхали ми і вдень і вночі, без сну, ревів двигун “Урала”, шофер Віктор, аби не дрімати, співав одну пісню, а я - іншу, і ніхто нікому анітрішки не заважав.
Новорічну ніч кожен святкував у сімейному колі.
Я хотів би сказати тим, які думають, що радянська економіка робилася руками у білих рукавичках: ви помиляєтеся.
Читачам старшого покоління не буду нагадувати гучні скандали часів "перебудови", пов’язані з узбецькою бавовною, Рашидовим і т. ін. Вони ще пам’ятають. Гігантську тіньову економіку з багатомільйонними оборотами, які потай і не вельми провертала тогочасна партноменклатура, щоденно і щогодинно живило соками хабарництво. Розквітало воно рясно і пишно за щільною завісою таємничості, і тільки черговий переділ влади на тому чи іншому рівні кидав на якийсь момент промінець світла на ці отруйні квіти.
Оповім лише те, що чув з перших вуст.
Перший секретар райкому приїжджає на міжрайбазу і оглядає зразки свіжої продукції. Поміж іншим замилувався жіночою шубою, навіть рукою погладив лискучу норкову шерсть.
- Гарна шуба, тільки дорогувата, - зажурено мовив і пішов собі далі.
Того ж дня поважна комісія склала акт, що шуба вартістю у шістсот карбованців при транспортуванні, на жаль, зазнала пошкоджень, тож красна ціна її тепер рівно тридцять. А наступного дня шуба красувалася на плечах дружини першого секретаря, і замислені очі жінок місцевої еліти проводжали гой норковий глянець ностальгічно-тужним і печальним поглядом.
Варта уваги й досі достойно неоцінена метода іншого секретаря.
У сутінках на колгоспну ферму, де довірений голова, приїжджали спеціально обладнаним "пазиком" не менш довірені особи. Сільські люди особливої уваги не звертали: мало які автобуси вештаються, а такий і в їхньому колгоспі є. Чітко й злагоджено пасажирами автобуса ставав десяток молоденьких бичків. "Ясир" за ніч перекочував на вільні ринки Білорусі, а банкноти, пошелестівши в руках секретаря, частково залягали в його кишені, решта ж мандрували у Луцьк, і їхні сліди губилися десь на затишних вуличках найпрестижніших районів центрального Києва, де мешкали цеківські працівники.