А на сусідських режисерів нічого губу кривити: як самі нездатні, то хай нам, онучатам поганим, сусіда розказує нашу ж історію.
***
Тим часом видавати газету, яку поважали б люди, з кожним днем ставало все важче.
Траплялося, що по окремих публікаціях збиралися спеціальні збори партійного активу. Одні з них добряче закарбувалися в пам’яті.
У "Літературній Україні" щойно опублікували колективне звернення на захист національної символіки за підписами Олеся Гончара, Івана Драча, Володимира Яворівського, Володимира Черняка і ще цілої низки видатних діячів української культури та науки. Ми одразу ж передрукували його у “Радянському Поліссі" - на першій сторінці, поряд із заголовком газети.
На партактиві за такий гріх мені почали м’яти боки, як мовиться, з місця в скач.
- Та як він посмів! - обурювалися працівники райкому партії, звільнені й незвільнені секретарі парторганізацій. - Адже під цим прапором тільки на Західній Україні вбито понад тридцять тисяч людей.
Врешті мене витягнули на трибуну і зажадали пояснень.
- Я не радив би вам рахувати, під якими прапорами більше вбито, - з собою я прихопив один із номерів газети "Аргументы и факты". - Ось свіжа публікація в "Аргументах", яка вже нікого не залишить байдужим. Під радянськими прапорами, за підрахунками істориків, безвинно загинули доста десяти мільйонів.
У залі галас, тупіт, розлючені й розчервонілі обличчя... Найприкріше те, що з багатьма із роздратованих моїх опонентів у залі я пропрацював низку років...
А як притихло трішки, спробував я говорити про відповідальність нашого покоління перед дітьми, щоби не сміялися вони "...насмешкой горькою над промотавшимся отцом".
У залі новий спалах обурення.
- Що це за віршики?! Це не наші віршики! - аж розмахував руками директор одного з заводів.
У наступному номері газети сумлінно переповідалися події на партактиві, у тому числі й сцена з "віршиками", та пояснювалося товаришу директорові заводу, що вони дійсно "не наші", а належать перу Лєрмонтова.
На кілька днів у районі стачало реготу з директора.
Для моєї сім'ї не було дивиною, що квартиру нашу кегебісти “пасуть”. Але той випадок таки подивував.
Ми з дружиною були на сімейному святі в сусіда. Пізно ввечері я вирішив збігати додому попорати господарку. Тільки клацнув вимикач, як пролунав телефонний дзвінок.
- Я хочу з Вами терміново зустрітися, - почув у трубці голос опера місцевого КДБ.
- А до завтра хіба не потерпить? Дванадцята ночі.
- У Ваших інтересах не відкладати зустріч, - чи то інтригує, чи то залякує опер. - Хочете - у КДБ, хочете - у редакції чи деінде.
Такої пори добровільно в КДБ, навіть у редакцію йти не випадало, тим більше після святкового столу - мало яку провокацію можуть встругнути.
- Нікуди я не піду. Якщо Вам так горить, - я вийду на тротуар навпроти мого будинку.
Виходжу. Стоїть уже нічний гість - отже, телефонував не з відділення КДБ, а десь зблизька, звідки, ймовірно, "пасли".
- Завтра у місті мас відбутися несанкціонований мітинг. Ви повинні його відмінити, - зажадав без усяких “цвяхів” опер.
- Зачекайте. Моя компетенція - випускати газету в Камені- Каширському. Призначати чи відміняти мітинги - справа Ради Руху, яка в Луцьку.
- Воно то так, але як Ви зателефонуєте, то Вас послухаються.
- Нікуди я не телефонуватиму.
- Ви повинні це зробити, - наполягав опер. - Рухівці мають привезти компромат на першого секретаря. Хоч він і негідник, але все-таки перший секретар і прапор районної парторганізації. А негідник того, що підпільно пригнав з Польщі собі авто, зачинив у лісгоспівському гаражі й тішить себе, що ніхто його витівок не знає. Але рятувати треба і телефонувати треба.
- Нікуди я телефонувати не буду, - з годину стоїмо один супроти одного по різні боки хвіртки.
Врешті під приводом зателефонувати опер зайшов у хату, викликав до мене додому ще й головного лікаря району Р.І. Шпарика і тепер "кантував”обох:
- Ви представники Руху в районі. Ви повинні відмінити несанкціонований мітинг.
Таке “кантування” тривало цілісіньку ніч, і вже о сьомій ранку терпець до цього кадебівського квартиранта урвався:
- Через дві години - початок робочого дня. Майте совість, дайте нам хоч годину відпочити.