Дивно і вельми непросто складалися стосунки газети "Радянське Полісся" з владними структурами "перебудовних" часів, насамперед з партійними органами, “керівними і спрямовуючими”. Газетярам хотілося відійти від штучної мови (ставши на трудову вахту) і від показу штучної вигаданої дійсності, забезпечувати людям не видимість гласності, своєрідний муляж її, а таки справжню гласність - допоки про свободу слова та друку говорити було передчасно.
І весь час у природному прагненні нормально і чесно робити свою газетярську роботу ми натикалися на різку партійну протидію. У фейлетоні “Суміжна професія” порушувалася проблема дотримання звичайнісінького людського глузду: чому школу в селі Підріччя повинні будувати лікарі з райцентру, пекарі та швеї, а не професійні будівельники?
Зобачивши у фейлетоні критику методів управління народним господарством, райком створює спеціальну комісію за участю ветеранів партії, членів парткомісії районної парторганізації, пишуться довідки, пояснення і т.ін., а тоді на пленумі редактора лупцюють, як снопа.
А скільки свисту та ґвалту було, коли опублікували ряд творів з репертуару знаменитого львівського колективу "Не журись"... Особливо секретарів райкому зачепила пісенька про Павлика Морозова, де в’їдливо висміювалось одне з найогидніших явищ - стукацтво, та й сама постать “зразкового піонера”.
Після оприлюднення листа Юрія Косача з Нью-Йорка - нові претензії. Хто дав право опублікувати, що родинну гілку Лесі Українки на Чернігівщині люто винищили у громадянську війну? Хто винищив? З листа однозначно зрозуміло: більшовицький почерк. І друга: Леся Українка - співець досвітніх вогнів та бідного пролетаріату, а родині її, дивись, належали маєтності на Полтавщині та Київщині, у самому Києві й чималенько на Волині - Залісся, Запруддя, Луцьк, Будище, Волошки, Колодяжне.
- То розкуркульте Лесю, - не втримався я на присікування сановитого партайгеносе.
Листа Юрія Косача я дозволю собі сьогодні передрукувати повністю, адже він, на мій погляд, становить чималий інтерес для літературознавців та істориків. Лист, наскільки відомо, ніде, крім "Радянського Полісся", ще не публікувався.
***
Нью-Йорк, 8.3.86
Керівництву історико-краєзнавчого
музею Камінь-Каширського району
Шановні й дорогі земляки!
Я отримав ваше звернення в справі деяких питань, пов’язаних із життям Лесі Українки. На жаль, нічого надто конкретного я не можу Вам доповісти, насамперед тому, що в політтях, які Вас цікавлять, мене на світі не було. Отож мої відомості обмежуються до фрагментарно - епізодичних спогадів, які збереглися в моїй пам ’яті, коли мені було 5-8-10 років, а згодом, за моєї юності, іноді дещо говорилося, але назагал „ моїх батьків - Миколу Петровича Косача та Наталію Григорівну Косач - справи і спогади родинні, здається, мало цікавили і, як кажу вище, були швидше принагідними експромтами і ремінісценціями з давнього минулого. Згодом дещо про "чернігівських ” Косачів (коли я почав цим цікавитися) довідувався, наприклад від дядька (троюрідного) Миколи Олександровича Косача, бойового офіцера у першій світовій війні, капітана гвардійської артилерії, який дивом дивним зі своїми частинами проходив у 1915 р. околицею Колодяжного. Також дещо може розповісти Валентина Болдирева, що живе в Києві (у неї збереглося навіть родословне дерево Косачів, яке варто було б сфотографувати) та й інші принагідні особи (ось, наприклад, Аріадна Михайлівна Труш, дочка Драгоманова, заміжня була за художником Іваном Трушем у Львові, у неї були цікаві спогади, бо бувала у Косачів на Волині й у Києві. Діти "чернігівського" Косача живуть в Австралії, може, вони знають більше).
Щодо документів. В юних роках я чув від батька, що на горищах "сірого" і "білого" будиночків у Колодяжному було дуже багато старовини (мундирів, зброї, документів), але під час переходів армії у 1915 і 1920 рр. все це було спалено, знищено. Пам'ятаю, що і я (7-8 років) з колодяжанськими хлопцями грався пістолетами (Лесі Українки - казав мій батько, дідовими), також кинджалами (кавказькими - Лесиними), шпагами і шаблями, "трикутними шляпами " і мундирами, мабуть, часів Вітчизняної війни 1812 року. Декілька разів Колодяжне евакуювали, я пригадую, що в 1915 році все наше "добро" (розповідь матері Наталії Григ), тобто коні, худоба і челядь, помандрувало до Полтавщини, до якогось родича Приходька (пам’ятаю його бороду) недалеко від Миргорода. Усе населення Колодяжного тоді виїхало до Кузнецька Саратовської губернії. Оповідали, що серед окупаційних військ Австро - Угорщини були люди, які цікавилися архівами в Колодяжному, це, мабуть, були українці ("січові стрільці").