Запруддя продали десь 1907-1908 роках. Залісся, Замлиння... - це, мабуть, назви урочищ, які залишилися в пам'яті. Багато років тому мій батько, коли ми були в Луцьку, показував будинок, де жили Косачі, казав, що варто було б поїхати у Запруддя, де він провів юні роки, але це не здійснилося.
Картини Олени Пчілка ‘‘Краєвид Волині”не пам’ятаю, імовірно, цей малюнок, як і інші, був у Зеленому Гаю. Олену Антонівну Косач - Приходько, діяча "Народної волі" пам'ятаю, бачив у Києві, мабуть, у 1917році, вона була дуже сувора і різка, і ми (діти і онуки) її боялися.
Щодо прототипів до "Лісової пісні" можу підтвердити: про це іноді говорила в родині, і батько навіть розповідав про того чи іншого жителя - "чудака" в Колодяжному, що його знала Леся. Пам’ятаю, до моїх батьків заходили гості, жителі із Запруддя, Скулимо, Несухоїж, Уховецька, і довго бесідували з ним. Були там матроси, що брали участь у повстаннях на Чорному морі, герої громадянської війни.
З природи речей, очевидно, мої спогади раннього дитинства фрагментарні й заімлені. Краще пам’ятаю роки 1917, 1918, 1919... Але це вже була інша доба. Я перебував тоді у бабуні, в Гадячі, потім у Києві з матір’ю, потім у Сарнах, у фронтовій смузі, у Житомирі і наприкінці - під кормигою вже шляхетської Польщі в Ковелі й Колодяжному, хоч там бував тільки на вакаціях, бо вчився у Львові (Перша академічна гімназія) і у Варшаві (на юридичному факультеті).
У Камені-Каишрському я був у 1933 році один день, краще сказати, одну ніч. Ми з товаришем ховалися від польської поліції (після трьох років тюрми вдалося на деякий час вийти на волю, але апеляційний суд наказав нас розшукати і негайно арештувати). Ми дібралися з Ковеля до Каменя й ночували у місцевого учителя, знайомого, доброї людини (прізвища не згадаю), а вранці з Ратна виїхали до Львова, де декілька тижнів переховувалися. У червні того ж року я нелегально перейшов кордон Чехословаччини. З того часу живу за кордоном, нині - в Америці. "Сузір’я лебедя" (Нью-Йорк, 1984) - це, власне, роман про Косачів напередодні першої світової війни, рік 1914.
Шановні друзі, працівники музею!
Мені відомо, що Ізідора Косач-Борисова, яка проживала до смерті в Нью-Джерсі, пересилала до музею Лесі Українки свої записки, можливо, там є більше про Запруддя. Також Ольга Косач-Кривенюк (моя тітка, але я з нею, як і з тіткою Дорою, не маю зв’язку через політичні розходження) залишила спомини, здається, навіть вийшли окремою книжкою, плюс книга листування з Лесею Українкою. Цю книгу я передав до Києва.
На жаль, я не міг вам дати нічого особливого, а на деякі запитання не зміг відповісти. Це ж були не мої часи.
Якщо Вам треба буде б ще якісь причинки до історії Косачів, радо допоможу, чим зможу. Пишіть.
З щирим привітом і повагою
Юрій Косач
Адреса: Yuri Kosjaz
668 Wate Street
apt . 1-D
New York, N. Y. 10002
USA
P.S. Якщо бажаєте, вище написане можна надрукувати в котрійсь із газет Волині, очевидно, прокоректувавши. Може, для декого це буде цікаво.
Юрій Косач
***
Цей лист, як і низку важливих і цікавих матеріалів, редакція підготувала спільно з Камінь-Каширським краєзнавчим музеєм, його директором Василем Михайловичем Кмецинським - чудовою людиною, талановитим літератором, істориком-краєзнавцем. Лист Юрія Косача для мене пам’ятний тому, що саме він дав початок новій, добрій справі - відновленню Запрудянської церкви. “Радянське Полісся” опублікувало серію блискучих (анітрішки не побоюся цього слова, певен, що такої ж думки найзнатніші літературознавці), істинно блискучих матеріалів академіка Івана Денисюка (тоді ще просто доктора філології) і Тамари Борисюк про долю родини Лесі Українки на Камінь-Каширщині. Відразу ж виникла ідея на базі закритої, напівзнищеної церкви створити музей історико-етнографічного напрямку. Кілька публікацій, кілька виступів на поважних зібраннях, підтримка літераторів і - о чудо! - гроші на реставрацію церкви вдалося вибити. Пам’ятаю, як удвох із тодішнім головою колгоспу Петром Васильовичем Ващуком відмикаємо заржавілий замок і, обережно ступаючи по прогнилій дерев’яній підлозі, викидаємо з церкви... ящики з-під помідорів.