З реставраційними роботами вдалося справитися відносно швидко. А далі все було так, як і мало бути. Жителі Запруддя поставили питання руба: влада у нас забирала не музей, а церкву, і віддати повинна церкву. Керівництво району на сільську сходку “провести правильну політичну лінію” послало мене і заввідділу пропаганди райкому партії М.В.Стадника. Лінію провели точно: як гласив протокол, сходка одноголосно висловилася повернути людям церкву. На моїй пам’яті це чи не єдиний випадок (боюся, що єдиний), коли радянська влада повернула відібраний храм відбудованим.
Стривай, дорогий читачу. Чи не звів я наклеп на радянську владу? Невластиво було їй повертати церкви. А може, то повернула храм запрудянцям Леся, її діяльна і нескорена душа? Повернула у знак вдячності за гостини в цьому неповторному краї, адже саме звідси, із запрудянської землі, як засвідчили дослідження академіка І.Денисюка, не меншою мірою, аніж із досі відомих джерел, беруть початки образи невмирущих героїв “Лісової пісні”, саме тут Олена Пчілка записала колядки і щедрівки. Тож, в’їжджаючи у Камінь-Кашпрський район, шановний читачу, попроси бодай подумки благословення у цього храму, в якому звучала тиха молитва Лесі Українки, її мами та родини, сім’ї Лисенків, Івана Франка і Старицьких, і ще багатьох, чиї імена вписані величними літерами в історію народу, літерами, що не змеркнуть ніколи, не вигорять і не вицвітуть, хіба сяятимуть ще яскравіше..
***
Районні газети, принижені й безправні, затуркані й упосліджені, у ті часи під диктовку райкомів партії дописувалися до неймовірного. Стало притчею творіння одного автора зі стровижівської газети “Сільські новини” проте, що І.Драч,В.Яворівський, Б.Олійник... прагнуть крові. Важко було запідозрити, що освітній та інтелектуальний рівень керівництва Камінь-Каширського райкому партії так уже вище стрибнув за старовижівський.
Пам’ятаю, коли на бюро райкому мене довго й нудно силували передрукувати якесь паскудство з органу ЦК “Правди України”, на адресу керівництва Спілки письменників пролунала фраза:
- Хто вони такі?
Я змушений був нагадати членам бюро випадок, що став легендою.
Після опублікування роману “Собор” О. Гончара викликали в Центральний Комітет Компартії України.
- Ви хто такий? - грізно піднімався з-за столу секретар ЦК.
- Я - Гончар, - тихо відказав Олесь Терентійович. - А ви хто?
З “Правди України” той рекомендований матеріал ми так і не передрукували.
- Сподіваюсь, ім'я Гончара вам відомо, - казав я тоді. - А чи пригадаєте хоч прізвище того секретаря, що викликав “на килим” О. Гончара?
Назвати напевне прізвище того набундюченого секретаря, що зібрався повчати Олеся Терентійовича, ніхто з членів бюро райкому, звісно, не ризикнув. Зате мені почали говорити щось на зразок “знаємо, бачили таких - пишуть одне, а в житті й побуті зовсім інші...”
Пліткарські витребеньки, піднесені до рангу політики, не могли зародити сумніву хоча б тому, що багато відомих літераторів, які стояли біля джерел створення Народного руху, бували на камінь - каширській землі. Зустрічі з колективом редакції газети і поза редакційними стінами, спілкування з людьми, талант яких знала і шанувала вся Україна, давали змогу газетярам не опускатися до рівня, визначеного, скажімо, старовижівським райкомом.
Щодо конкретного “наїзду” бюро на Юрія Мушкетика та Володимира Яворівського, то якраз вони бували в Камені-Каширському - приїжджали порибалити та попрацювати якнайдалі від міської штовханини.
Домовившись з керівником держлісгоспу, відвіз я київських гостей на Біле озеро, що на кордоні з Білоруссю, на лісову дачу. Відвіз, розмістив, повечеряли, поспівали - та й поїхав собі додому. А через день гості знов у редакції.
- Невже риба закінчилася?
- Та ні, - сміються гості. - Риба є, але гедзі - як собаки: як Мушкетик ловить, то Яворівський з веслом стоїть, гедзів б’є...
Перевіз я письменників на озеро Добре, і відтоді літератори та художники з Києва уподобали цей унікальний куточок. І не тільки про риболовлю йшлося на березі цього лісового озера, де вода чиста, мов правда...
А у тому, якими шахрайськими методами діяли партійні органи супроти демократичної інтелігенції, мені не раз доводилося переконуватися на власні очі.