Доземний уклін усім учасникам хору “Посвіт” - кожен з хористів заслуговує на окрему документальну повість чи роман, більшість з них за громадянську мужність достойні найвищих державних нагород, які інколи дістаються тим, хто в переломні часи боротьби за незалежність обачно зиркав з-за кущів, мовляв, а що у вас, добродії, вийде?
Такий самий громадянський обов’язок зобов’язує нас, журналістів і письменників, розповісти про цих звитяжних і талановитих людей, починаючи з незмінного керівника творчого колективу “Посвіт” Ростислава Кушнірука, який з тринадцяти літ разом зі своєю національно-свідомою родиною зазнав сибірського заслання. Саме завдяки таким людям "Червона калина” знову розквітла на Волині і далеко за її межами... “Червона калина”, мов євшан-зілля із сивої легенди, нагадала багатьом українцям, з якої вони землі. Землі, де щедрий вусатий колос дивом зростає, скільки б його не топтало копито половця, зайди татаро-монгольського, а чи сучасного зайди, де щовесни нестримно зацвітає під вікном батьківської хати фіолетовими димами бузок, зацвітає невідворотно і переможно, які б нищівні буреломи не проносилися рідними краями, тої землі, де масна скиба (хоч на окраєць хліба намаж!) магнітом притягує криве й заздрісне око ледачого та розбещеного сусіда - заздрість бере чомусь не на криваві мозолі, а на готове, пахуче і запашне жито - пшеницю і всяку пашницю, що зродилися від тих нагорьованих і натруджених, неймовірно болючих і прекрасних мозолів, тої землі. в якій покояться рідні, спочивають діди та прадіди, і духовну ціну якої можна пізнати, лише втративши її; ту ціну знає навіть безсловесна твар, хиріючи, будучи вивезеною в чужі краї, сохнучи, в’янучи і гинучи; знає птиця, збираючись під осінь у вирій - розлучаючись з полями, тихоплинними ріками, кине ключ із бездонної небесної блакиті таке пронизливе, тужливе “курли-курли", що й найчерствіше, крем’яне, усохле і замулене буденними клопотами та негараздами серце не витримає, защемить, заниє тим же співзвучним млосним болем розлуки .
Хор “Посвіт” нагадав багатьом, на якій і чиїй землі ми живемо, і немало сердець, скутих, кригою байдужості та конформізму, розтопили ту холодно-кайданну кригу, вернули собі повноцінне життя, і воскресли, і ожили.
... Історія створення хору “Посвіт”, на думку Ростислава Кушнірука, невіддільна від створення та становлення Народного руху на Волині.
- Їхав я, пам'ятаю, в Локачі, де керував капелою, і купив на автостанції “Літературну Україні” з проектом Статуту Руху, - згадує Р.Кушнірук. - Треба діяти - єдина думка. А коли повернувся в Луцьк, у державне музичне училище, то проект Статуту колеги уже повісили в учительській на стіні. Підписалося нас семеро на підтримку Руху. Ми знали, хто є хто, хто чим дихає, і все ж серед нас сімох знайшовся сексот... Кумедно було дивитися, як згодом на з’їзді Руху він проспав увесь з’їзд, бо чуже то йому...
Спочатку хористи тулилися, де тільки могли, випрошували місце в Будинку культури, у Товаристві української мови. А створення осередків Товариства відбувалося через райкоми і міськкоми партії, тож спочатку нас, рухівців, навіть на збори шанувальників української мови не впускали. Доводилося проникати поодинці, за чужими посвідченнями.
А потім був серпень 1989 року, установча конференція Крайової організації Народного руху, великий мітинг, круглий стіл на радіо... Та вже на наступній координаційній раді беру слово, мовляв, те, що ми робимо, то все добре. Але дайте мені п’ятнадцять хвилин, дайте бодай десять, щоб ми вивчили гімн “Ще не вмерла Україна”.
Так ми взялися до роботи. Не повірите, але ноти на Волині не вдалося знайти. Спасибі Богдану Самохваленку, у Києві десь дістав.
Нічого мені більше не треба, я одразу ж до діла. Щоправда, нам ще довго довелося бути безпритульними: і в той зал нас не пускали, і в інший. Траплялося, восени під дощами стояли, парасолями якось прикривалися. Пам’ятаю, одного такого дня стали ми проситися в Будинок культури - спочатку нам пообіцяли, а тоді відмовили, мовляв, зал зайнятий. “А в інший?“ - запитуємо. “І інший зайнятий”, - нам відповідають. Дощ іде собі, люди мерзнуть. Попросили притулку в однієї творчої спілки, але нам відповіли, що стільців немає, що ніде сісти.