Голова поважно обвів якийсь кружечок на аркуші жирною чорною лінією й уже знайомим добрим поглядом щедрої та удачливої людини зиркнув на зніченого господаря.
- А може, нех уже весною? - м’явся і тер чомусь змерзлі руки батько. - Влітку і качка прачка, а в зимі й Тереся не береться...
- Знов ти мазаним до себе, - засувка беззвучно шугнула вниз, і лице голови стало державним. - Ну як ти живеш: у кишені тарган та блоха, у хліві - ратиця й хвіст. Ото й усе твоє життя. А колгосп знаєш, як зватиметься? ’’Світлий шлях"! О!
- Е, голово, - недовірливо прицмокнув батько і скривився, мов узяв на язик кислицю. - Ще по воді вилами писано, як на тому шляху поладнається...
- Балачки, - скосив невдоволене око-оте чорніше-голова. - За такі балачки - сам знаєш куди...
- Ти ж свій, сільський, - здивовано і трохи винувато розводив рукам и батько.
- І все ж таки погано живеш, - тримався свого берега голова. - Ні світла отут, ні радіо... У тебе ж дитина жодної пісні, що тепер репродуктор співає, не тямить.
- Чого б то у нас без пісні, - образився було, аж надув по-дитячому губи батько. - Є в нас жнивні і петрівські, рогульки і купальські, грибовицькі пісні і ягідні... А ще-веснянки, щедрівки, колядки. Ні, - не згодився чоловік уже зовсім.
- Старосвітське... Віджило разом з нашими бабусями,- голова,уже сердячись на батькову впертість, вийняв з лівої кишені крамничну цигарку - незручно йому було з учорашнього махру смалити, хоча в правій кишені ще тримав самосад, який нишком курив, коли ніхто не бачив.
- Так пишешся ти до колгоспу чи ні?- низонув він різномасними своїми очима, низонув, як видалося, навиліт. - Чи будеш вибиратися як за море стріляти?
- Вола звуть у гості не мед пить - воду возить, - м’явся знову батько, тупцяючи з ноги на ногу. - Hex уже навесні.
- Діло хазяйське, - з робленою байдужістю вийняв голова з-за халяви зошита, майже не дивлячись, щось черкнув у ньому. - Ти хутірський, чоловіче. Бий, бригадире, димаря.
Бригадир, що стояв з виглядом марноти усього сущого на землі, так ні разу й не докинувши слова, тепер знову покірно підставив драбину і, шкарбаючи кирзаками, подерся на стріху.
Мати, що досі порпалася у хаті, зачула врешт шкрябанину і, виглянувши за поріг, зачудованими та округленими очима повела за бригадиром.
- А що, ти за бусла у нас на стрісі житимеш?
Батько злегка торкнув головине плече:
- Давай уже, напишу той папірець... Хоч перед жінкою не стидай.
- Е-е-й! - загукав, задираючи підборіддя угору, до бригадира вдоволений голова. - Злазь!
Бригадир озирнувся, хитнув головою з докором, не вимовивши й слова, лиш очі змучено відказали: “Дайте вже мені спокій”, а тоді, важко та сумно передихнувши, почовгав униз викривленими чобітьми з усохлими, задертими вгору носами.
- У колгосп тра’ писатись, - просто сказав батько.
- А за що нам кара ця? - і жіночий лемент, мов за покійником, розлився на всю околицю.
"Ще ця вмішалася, як середа в тиждень, - блиснув з-під лоба спересердя голова, аж між його різноколірними очима іскри змигнули. - Тепер і її вговорюй":
- Усі пишуться. На вас не зійшовся світ клином.
У присутності жінки батько куди пожвавішав і, розхоробрившись, навіть наважився смикнути сором’язливо голову за рукав.
- А мо’, уже на весну?
- Ти такий, як литовський ціп: і туди і сюди, - закипів урешт голова і владно кивнув бригадирові: - Бий востаннє комина цьому хуторянину.
“Як ви усі мені набридли”, - тихо відказали бригадирові очі, але сам він слухняно підставив під стріху драбину.
Так вовтузилися до самого вечора, і аж коли смеркло, при гасовій лампі, я пам’ятаю, як батько, слинячи хімічний олівець, накарлюкав заяву в колгосп. А де дінешся? Поруйнують димаря, здеруть дах - куди підеш з п'ятьма малолітніми дітьми?
Батько ще не міг сказати - добро то чи лихо так стрімко вривається вихором у тихе їхнє село. Він не боявся праці, не боявся навіть, що на спільний їхній клопіт хтось з великого кагалу позиратиме з-за вугла, він тільки не розумів, чому між ним і землею повинен стояти ще хтось - і це нерозуміння будило тривогу. А бачене за вікном тільки ятрило: клекотали вози, ревла худоба, мов на пожежу чи смерч, у валках-процесіях без хреста й хоругв йшли трудом згорблені люди, які, привалені негаданим, горбилися ще дужче до землі, нехитрої, пісної землі, в якій їхня доля, їхні радість і смуток;вони проходили мимо подвориці з нерозуміючими очима, як у безсловесної тварі, що її ведуть на забій, проходили, як біженці у минулі війни чи як предки їхні в давнину, рятуючись від татарського нашестя...