“МИ ІЗ МЕШКАНЦІВ НАРОДОМ СТАЄМО”
Бесіда з Михайлом Тиским,
першим керівником Народного руху на Волині.
- У своїй книзі “Весна тривог і надій” Ви сказали, що, готуючи перший мітинг, консультувалися з львів’янами, радилися, аби синхронізувати дії. Зрозуміло: в одному матеріалі всі сторони життя важко охопити. Хотів би, аби Ви продовжили сказане у книзі й спинитися на подальшій співпраці і Львівщиною, з Тернопільщиною - з тими областями, які через історичні причин стали українським П’ємонтом.
- Ми почали роботу відразу, як тільки у пресі, засобах масової інформації, що були для нас доступні, з'явилися повідомлення про організаційне оформлення демократичного руху. Ми відчували, що вже щось назріває, тож хвиля національного відродження спонукала нас до діяльності. Спочатку я їздив від Товариства Лева у Київ. Там були зібрання, були розмови про те, як продовжити починання львів’ян, адже в першій декаді травня утворилася львівська організація Народного руху. Товариством Лева займався Олег Покальчук. Спочатку він був у Львові, потім виїхав до Києва і вже там прокладав містки. Уже десь на початку червня я поїхав у Київ. Там познайомився з лідерами львівського Народного руху Євгеном Жеребецьким та Владиславом Іськівим - обидва кандидати наук, працювали в академічній установі й разом з тим у Русі. Після Києва зустрівся з Олександром Гудимою. Гудиму я вже знав на той час. Олександр запропонував поїхати до Львова, аби подивитися, що там роблять. Я знав, де у Львові збиралися прихильники Народного руху, вони майже щодня зустрічалися в Пороховій башті-то так званий тепер Будинок архітектора. Ми зайшли туди ввечері, десь о п’ятій годині, побачили там багато емоційно піднесеного люду... То десь для них було велике свято - прийти туди і поспілкуватися з людьми, у яких такі ж погляди та ідейні помисли. Відразу помітили, що ми ніби чужі... Запитали, хто ми, звідки? Відповіли - тоді був я, О.Гудима і Г.Левчук. Згодом ми з О.Гудимою зустрілись з Богданом Горинем, одним із засновників НРУ,а потім побували на засіданні, адже треба щось і на Волині робити.
- А звідки починати?
- Починайте з мітингу, треба про себе заявити. Ну, а є у вас якісь організації?
- Не знаємо, нема.
- Ну, добре, - каже Богдан Горинь, - вас вже діє Товариство Лева, - це відділення львівське. Тоді на основі цього товариства, до якого входять переважно представники інтелігенції, починайте створювати осередки Руху.
Кажу йому, що дуже важко почати, бо різні думки у членів Товариства Лева з цього приводу. Це все ж таки організація культурницького напрямку - художники, скульптори, письменники, поети. Вони говорять про незалежність, про історію України, але зробити якийсь рішучий крок для них буде важко. Тоді кажу до О.Гудими, давай організуємо мітинг у Луцьку. Запитуємо в Богдана Гориня, чи вони нам допоможуть? “Безперечно, допоможемо”, - відповідає. Тоді почали міркувати, де зробити цей мітинг? У центрі міста не дозволить влада. Можливо, на Замковій площі? Нате Богдан Горинь каже, що був у Луцьку і що Замкова площа підходить для такого заходу - не має такого автомобільного руху, вона в закутку. Там влада може дозволити, вони не мають права не дозволити. Яка ж причина мітингу, адже просто так його не зробиш. А ми вже тоді знали, що там на початку війни були розстріли: люди пошепки говорили, що в перший день війни уночі там багато люду розстріляли. А це, на думку львів’ян, була вагома причина для мітингу.
Отож, приїжджаємо у Луцьк, починаємо радитися, що і як його робити. Щонайперше потрібно було заяву написати до пуття, обгрунтування, мовляв, для чого цей мітинг? А якраз на той час виходить постанова ЦК КПРС про увічнення пам’яті жертв політичних репресій 30-50-х років. Ми так і вписали в заяві, що згідно з постановою такою і такою...
- Тоді це був улюблений і майже єдиний метод аргументації.
- Ми так тоді аргументували. А треба, щоб на заяві було не менше трьох підписів. Кажу до Гудими, що давайте чотири, мовляв, ти, Олександре, одного шукаєш та я одного шукаю. Він запропонував Віктора Войцехівського, а це якраз було дуже добре: ветеран війни, партизан і патріот України. А я - Миколу Морозова з Вінниччини, який пережив голодомор, у якого батьки були свідками голоду 33-го. Він приїхав у Луцьк за направленням після аспірантури, свого часу ми здружилися... От я під час зустрічі й кажу йому: “Миколо, підпишеш заяву?” Він схвально: “Підпишу”.
Ну а потім відбувся мітинг, який і започаткував Рух на Волині.
- У ранзі обласного керівника Руху Ви зустрічалися з багатьма відомими людьми. Народний рух надзвичайно демократична організація, у якій уже не було одностайного “одобрямс ”, а точилися дискусії, інколи гарячі дискусії...