— Доброго ранку, — привіталась гостя. Тома кивнула у відповідь.
— Ви пані Сотник?
— Тамара Олександрівна. А ви?
— Що я? — Миша з ніжками слона переминалася на порозі й відчайдушно червоніла.
— Як вас звуть?
— А це обов’язково? У мене жахлива проблема. Тобто далі нікуди. Ви собі навіть не уявляєте!
— Ваше ім’я?
— Мені хотілося б... ні, я наполягаю на повній конфі... ден... ційності мого візиту сюди, а коли ні, то я...
— Пані Ікс, як мені до вас звертатися? Просто Хе?
— Звертання, імена — який це мотлох, — зі знанням справи махнула рукою сіра. — Усі ці назви, самоназви — ніщо в порівнянні з вічністю. Ви зі мною згодні?
Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.
— Ні, не згодна.
— То ви відьма чи ні? — крякнула жіночка.
— Так, потомствена. Що ще вас цікавить?
— А де ваш знак?
— Де мій що?..
— Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому — чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно — відьма!».
— Оригінально, — мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. — Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?
— Ні. — Сіра набрала повні груди повітря — це, вочевидь, додало їй рішучості — й видихнула: — То я можу нарешті увійти?
— Якби могли, то вже увійшли б.
— А це що значить?
— Лише те, що я сказала.
— Ну гаразд, гаразд. — Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. — Мене... моє ім’я, ну, скажімо... Лариса.
— Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?
— Я мушу говорити про це на порозі?
— Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога — вам чи мені?
— О, я... та годі... ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?
Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:
— Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?
— Ким?
Терплячість — моя чеснота.
— Не ким, а чим. Телефоном.
— Вашим?
— Ні, президентським! — гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.
— А до чого тут президент? У вас зайнято було.
— Довго?
— Що довго?
Тамарі Олександрівні хотілося завити, але вона стрималася і зробила крок убік.
— Заходьте. Непроханим гостям дається двадцять хвилин.
Жінка-загадка Лариса скинула взуття і швидко й цілеспрямовано потупцяла до Тамариної спальні, ігноруючи оклик хазяйки. Доки Тома націлювала сіру на вірні двері й садовила у крісло для відвідувачів, втратила ще хвилини чотири. Була надія на те, що перший сьогоднішній клієнт запізниться, однак дуже слабенька — той був педантичним чоловіком, точним, як кварцовий годинник. Утім, свою «жахливу проблему» Лара виклала дуже швидко, а спробу поділитися важливими подробицями Тома задушила в самому зародку. Нічого нового вона, звісно, не почула, і проблема в жіночки була найбанальніша. Навіть не проблема, а так — проблемка, проте кожній людині те, що відбувається особисто з нею, завжди здається катастрофою біблейських масштабів.
— І що ви хочете від мене? — без ентузіазму поцікавилася Тамара в кінці оповіді.
— Хіба не зрозуміло?
— Перепрошую, ні. Озвучте, будь ласка.
— Я хочу, щоби ви її знищили, — зловісно промовила Скажімо-Лариса, й очі її засяяли, вбираючи в себе коливні вогники свічок. Вона перегнулася через стіл, ледь не зачепивши підсвічник, і видихнула Томі в лице: — Щоби ви стерли її з лиця землі, ось що!
— Кинути в неї ядерною бомбою? А навіщо це вам? Я не розумію — адже чоловік до вас повернувся.
— Він живе зі мною тільки заради дітей, — схлипнула мишоподібна відвідувачка. На якусь мить Томі стало шкода її — таку зворушливо незграбну, розгублену і розчавлену холодною правдою життя, що рано чи пізно приходить, як усвідомлення, до кожної жінки: виявляється, твоєму чоловіку, крім тебе, можуть подобатися ще й інші молодиці. І питання лише в тому, наскільки сильно вони йому подобаються.
— І ви гадаєте, що з її смертю ситуація зміниться?
— А хіба ні?
Тома глянула ще раз на розкладені карти Таро.
— Не впевнена. На мою думку...
— Тоді, — перебила її Лара, — нехай вона помре просто так. Нехай вона мучиться — страшно і безнадійно. Нехай у неї спочатку повилазять коси, оте біле перепалене клоччя, яке вона носить на довбешці, а тоді...