Уляна, як зараз, побачила худу, всохлу Мотрю Наєнко, котру нужда та злидні згорбили, із силою притиснувши до землі. По смерті чоловіка де й ділося багатство — самотня, хвороблива жінка, не маючи ані братів, ані дорослих дітей, сама не годна була обробляти ґрунт, тому помалу спродувала його — частину Левкові, трохи Гнату, нині спочилому, дещо Петру... Обливалася гіркими сльозами, а серце — те, певно, й кров’ю стікало, та що мала робити — сама-самісінька, з хворою донькою на руках, з німою, яку ніхто заміж не візьме, бо вже ні посагу немає, ні краси, та ще й на селі подейкують, що у Меланки після того трапунку з батьком у голові бракує сім гривень до рубля... Тому молоду вдову Мотрона зустріла хоч і непривітно, гадаючи, що ця теж за персть[2] питатися прийшла, але стримано. Наточила їй узвару з надщербленого глечика, зітхнула, оглядаючи все ще чисту, доглянуту оселю:
— Ох, гріхи мої тяжкі, не те було за мого господаря! Нема кому поля зорати, нема кому й тин підняти... А ти з чим завітала, Уляночко красна? Чи земельки хочеш підкупити?
А Уляна візьми та й брякни:
— Нащо мені та земелька? Для доньки збережи! — І, помітивши, як вмить затьмарилося й без того змарніле лице господині, поквапилася заспокоїти: — Ти злого на думці не держи, я твою Меланку поправити можу. Їй треба вилити переляк, та ще дещо зробити, довго оповідати... Десь з місяць дитину до мене поводиш — сама її не впізнаєш! Мо’, ще й заговорить, як буде благо!
— А я думала, брешуть про тебе на селі, — спокійно промовила Мотря, кладучи на себе хрест. — Бають, що відьма ти... Не треба мені твого відьомства! Це гріх великий перед Богом!
— Та спам’ятайся, що ти говориш! — Уляна, сама не усвідомлюючи, який в цьому її клопіт, все ж не відступалася. — Ти ж дочку згубиш, на все життя калікою буде, ні мужа, ні дітей — оце гріх так гріх! І не відьма я, просто шептуха. Від бабці це в мене, Царство їй Небесне!
— А не буде їй Царства Небесного, — напророчила Мотя зле, ще й з такою впевненістю, ніби сама замість святого Петра біля райських воріт з ключами стояла. — Чорт у тобі сидить, тьху на нього і на тебе! А чи не ти свого чоловіка в могилу звела?!
Уляна вся підібралася, наче кішка, що полює на птаха; невимовно гарні сині очі, ледве забарвлені зеленим, геть позеленіли й звузилися.
— Вбили його в поході. Він січовик був. Он у Михайла спитай!
— У потурнака нашого? Ще б пак, він — та й не підтвердив! Ось що я тобі скажу, Уляно, — на все воля Божа, а душу безсмертну я не продаю! І кровинку свою занапастити не дам! Йди від мене, жінко, та хутчіш, доки я добра!
Уляна пішла, а Меланку з тих пір мати й надвір випускати перестала. Та не минуло й року, як Мотрона померла, у старій, скоцюбленій, як і вона, хаті, безземельна, бідна, лишивши дочку круглою сиротою. Уляна негайно взялася лікувати дівчину, і хоча було вже запізно, дещо таки вдалося виправити. Меланка перестала цуратися людей, навчилася всміхатися, найнялася до корчми на поміч Василині — за харчі та одіж, і у свої п’ятнадцять виступала такою лебідонькою, що парубки в’язи звертали, на неї задивляючись. І все було б нічого, якби одного дня не виріс у дівки живіт — та ще й не від вареників із маком. Сироту у Висівках любили, жаліли, тому й покриткою робити не стали, на глум хлопам не дали. Обвінчали хутенько з кульгавим, однооким сином коваля, Павлом Бойчуком, що хворів на сухоти і небавом після весілля віддав Богу душу, та й повернулася Меля до корчми — вінчана й пузата. Василина, щоправда, покричала для порядку, що вижене грішницю до дідька і нехай та Христа ради жебрає з байстрям своїм, із вилупком нікудишнім, та Левко швидко ці погрози їй назад в горлянку заколотив. А що вже цікаво було селянам, хто звів Меланку, — то словами не передати! Вся слобода, затамувавши подих, чекала, на кого ж вкаже тонкий дівочий перст, хто відповість громаді за кривду сиротини, та марно. Мелася так нікого і не виказала. Уляна, звісно, знала, хто є батьком дитини, але на виклик Василини нічого не відповіла, не хотіла лиха, та, певно, не втрималася, кинула один-єдиний погляд з-під довгих чорних вій у той бік, де стояв кривдник, — та й цього вистачило. Вже зовсім розвиднилося, а зір у Горпини завжди був як у орла. Петро розгублено бухикнув і моргнув, хотів щось сказати, та не встиг. На своє ж щастя.