— Лайдак! Сучий сину! — заверещала Груня, вчепившись у залишки колись розкішної кучерявої чуприни мужа. — А бодай би тобі всохло! Бодай би твій стручок негодний на горох розсипався! Щоб ти ротом срав, а жопою їв! Вона ж німа!
— Так отож! — у Петра від болю аж сльози навернулися на червонясті, вічно запалені очі. — В тому-то й річ, що німа! То лише тебе, курво стара, на все село чути, най би тя заціпило!
— Це я — курва? Як млин за мною брати, як у прийми йти — то Груню, голубонько, а нині — курва?! А бодай ти світу білого не бачив! Бодай тебе від Святого причастя відвернуло!
— А це твій млин? — зарепетував і Петро, розгніваний таким відвертим наклепом. — Ні, ну ти мені скажи, це твій млин? Чи ти вже забула, що я його в оренду беру, га? Щорік пану Яремі по два червінці плачу?
— Ти платиш? — задихнулася від обурення Горпина. — Та чи ти, пес брехливий, бодай таляр дав за право господаря? Чи ти того червінця в руках тримав? Чи ти пана хоч у вічі видів?
Про відьму забули. Прибулі звично розділилися на два табори, і від того їхнього вереску аж небо тріщало. Ліпшої оказії годі було й чекати. Не повертаючись, навіть не озираючись, Уляна шепнула Гафійці: «Біжи!» — і лиш вітерець, що на мить торкнувся спітнілої під сорочкою шкіри, дав знати: донька підкорилася, ледь не вперше в житті зробивши те, що їй веліли, без зайвих розмов.
Слава Богу!
— Ой, людоньки добрі, зупиніться! — загорлала Василина, знехотя припиняючи забаву після того, як кулак Петра влучив їй у брову, а плювок Груні межи очі. — Це ж вона, оця відьма проклятуща, нас морочить! Ви лише гляньте на неї — стоїть і шкіриться! Зуби скалить, як вовчиця! Бий її, хто в Христа вірує!
Уляна не бачила, хто кинув у неї перший камінь — той, який став і останнім, — та цей «хтось» діло своє знав, бо влучив у скроню. Вона ще чула, як прямо під вухом щось тріснуло, ще встигла пізнати біль — пекельний, нелюдський, такий, ніби у вічі їй хтось хлюпнув крутого окропу, ще похитнулася — тіло намагалося встояти на своїх двох, та душа була вже поза ним, і, мертва, Уляна важко впала на землю, котра — як вона й сподівалася колись — стала останнім прихистком для чаклунки, що називалась удовою, хоча ніколи не була заміжня. Те, що робили з нею потім оскаженілі миряни, бачила тільки Гафійка. Стоячи на призьбі, притиснувшись до вибіленої бокової стіни, дівчина мовчки спостерігала за каменем, який обірвав життя матері — його пожбурив Петро, — за тим, як гамселили бездиханне тіло віруючі молодички, як спокійно, розмірено піднімалися та опускалися міцні, жилаві руки корчмаря, як усміхалася Горпина — сито, безтямно, немов упирка, що досхочу напилася людської крові, — спостерігалася і запам’ятовувала. Кожний рух, кожне обличчя, кожне слово, кинуте в запалі вбивства, Гафія закарбовувала в серці — у собі. Вона забуде це, коли сама помре, але не зараз, не тепер! Нині пора тікати по-справжньому — доки хтось із добрих сусідів не зазирнув до хатини і не здивувався тому, що вона — порожня. Услід дівчині полетів крик, і вона, хоча й ніколи не чула того голосу, зрозуміла: Меланка. Вона заговорила. І знову, хриплячи, як колись, ковтаючи слова, благала: