Як вона грала, я ще не чув, але що вона була гарна сама по собі, то тут я не міг їй нічого закинути. Особливо гарна була її посмішка, — це була та сама, якою вона мене затягнула в туман, а коли б схотіла, то могла б тягти і в болото, і в саме пекло. Якісь темно-сині очі, що бувають тільки у дуже чорнявих людей; вони прижмурились, заблищали; на худощавих смуглявих щоках заграв рум'янець. Закинувши голову назад, вона стояла якийсь час нерухомо, немов про себе перевіряючи те, що збиралася співати. Повіки напівзакрили її очі, золотисто-перламутрові, — вони в куточках очей переходили в синьоватий колір, і там, здавалось, зупинилась лукава посмішка.
Олаф сів на своє ліжко, сховав голову в руки й чекав. Мені видавалось, що Емма навмисне так довго не починала співати для того, щоб він поглянув на неї. Але Олаф мужньо витримував свою позу. Йому, певно, уже добре був відомий її спів, і він знав, чого треба чекати.
Нарешті Емма ворухнулась, попробувала мандоліну, розплющила очі й подивилась спочатку на Стефензона, потім на мене.
— Значить, рейнських, Олафе? — спитала вона, сподіваючись все-таки, що він гляне на неї.
Олаф мовчав, — мовляв, роби, голубонько, зо мною що хочеш.
— Рейнських так рейнських... — зітхнула Емма. І, не спускаючи з губ своєї хвилюючої посмішки, вона почала рейнських пісень.
Хвилини через три я вже чудесно розумів, чого Олаф був в такому покірному настрої, чого він старався не дивитись на Емму, чого навіть закрився руками, щоб не бачили його обличчя. Ця дівчина співала так, наче брала свої груди, розчиняла їх, як двері, і перед нами щось горіло. Я голосу вже не чув, не розібрав навіть слів (до речі, я не зовсім добре й розумію по-німецькому!); я чув тільки те, що хотіла показати Емма. А показувала вона, можна сказати, цілком безсоромно, одверто, махнувши на все рукою. Я не знав ні одної з її мелодій, але, слухаючи їх, мав таке вражіння, немов це було щось рідне мені, давно відоме, тільки якимсь дивом забуте. Я угадував, в якому місці вона підніме, в якому понизить голос, де притишить, де розгорне його, як широку стьожку. Весь час я був в чудному напруженні, по спині безперестанно ходив солодкий, трохи болючий мороз, і, пам'ятаю, не раз хотілось схопитись і чи закричати, чи заспівати разом з нею. А вона, як сказав я, цілком без всякого сорому оголяла свою душу і сама милувалася з того. І милувалась навіть з нотками злорадства: «Ага, мовляв, це занадто одверто? Ну, так от нехай буде ще одвертіше!»
Я пам'ятаю деякі виривки з слів тих пісень. «У моєї коханої очі ніжні і ніжна посмішка, що ж ніжніше — не знаю. Знаю тільки, що серце тверде, як корінь старого дуба. Навіщо молодій дівчині серце старого дуба? Хто скаже?»
«Хто скаже, чому моє серце тихенько щемить, коли він дивиться на мене? Хіба мій коханий — страшний?..»
«У моаї милої слова легкі, як пух каченятка, але давлять груди, мов гори. Погляд у неї веселий і тихий, це промінь місяченька молодого, але він палить мою душу, як сонце, наближене до самих очей...»
Коли вона скінчила, поклала мандоліну на стіл, витерла хусткою лоб, я тільки тоді подумав: «Як це можливо, що така з вигляду немов важкувата людина, як ця панна, може так тонко і так жагуче, так страшно виразно передати найдрібніші риси чуття? І чого ради вона це робила?»
Розуміється, не для мене вона робила й не для «чистого мистецтва», а для Олафа. Але чого хотіла тим досягнути?
Це незабаром вияснилось. Олаф сидів у тій самій позі. Емма, не звертаючи на мене ніякісінької уваги, підійшла до його й сіла поруч з ним на ліжку. Поклавши руку йому на голову, вона стала гладити її, як може гладити тільки жінка або мати. Стефензон спочатку хутко підвів лице, здивовано зиркнув на неї, потім на мене, немов говорячи: «Що ти робиш, ми ж не самі в хаті?!» Але тут же знов похилився. Так мені принаймні здалося в ту хвилину. Але в той же вечір, тільки трохи пізніше, я зрозумів, що помилився, що Олаф не того так дивився на неї й на мене.
— Ну, покажете картину? — тихо спитала Емма.
Я аж крутнувся від обурення й здивовання. Значить, весь цей спів, цей гарячковий рум'янець, що ще й досі пашів на щоках, цей блиск темно-синіх очей — все це було тільки для того, щоб він показав полотно?
Ну, це вже занадто!
І тут же я не міг не дивуватись якійсь одвертості, занадтій наївності цеї дівчини: хоч би ж трошки приховала свої наміри, хоч би почекала хвилину! А то ще не встигла дух перевести — і вже: «Ну, давай мені тепер те, що я заробила!» Недурна ж вона жінка, могла розуміти, що Олаф це побачить одразу. Та й яким йолопом треба справді бути, щоб не побачить цього!
Ця наївність і дивувала, і смішила, і якось скоряла, — ну, як ти його будеш сперечатись, докоряти, що все було нещиро, коли вона сама про це говорить з такою щирістю.
— Покажете ж, Олафе? Ну?
Олаф сидів, одначе, не виказуючи ніякого здивовання, він, певно, звик уже до цього.
— Ви чудний, Стефензоне... — помовчавши трохи, знов почала вона. — Чому ви не хочете показати? Я ж знаю, що хочете... Дон Дієго показує ж? Ну?
— Ні, я не покажу... — крізь стулені руки промовив Олаф.
— Чому?
— Не можу...
Раптом він одняв руки од лиця, встав і якось поривчасто випростався перед Еммою.
— Що вам треба, панно Еммо, від мене? Я дуже добре розумію, про що вам ходить, і даремне ви вважаєте мене за такого дурня. Я, може, й справді дурень, але зовсім не такий, яким ви й ваш дон Дієго уявляєте! Не покажу — і кінець! А мандоліну, будь ласка, заберіть собі додому, нема чого їй тут валятись!
І, взявши мандоліну зі столу, він сердито загорнув її в газету й поклав на ліжко біля Емми.
Емма, на мій подив, ні одним рухом не виявила ніякого неприємного почування від слів Олафа, навпаки, вона здавалась задоволеною, що довела його, такого спокійного, делікатного, до цього грубого поводження. — А мені краще піти собі геть звідси? — невинно й ніби боязко спитала вона.
— Так, ідіть собі!
І Олаф, тріпнувши чубом, одійшов у свій куток, неначе даючи їй змогу безборонне встати, одягтись і вийти.
Емма так і зробила, все ж таки не виказуючи ні образи, ні гніву, нічого. Одягшись, вона тихо спитала:
— Можна з вами попрощатись?
Я тільки головою про себе покручував: ця чортова дівка вміла-таки сховати себе так, що сам чорт не розбере, чого їй треба.
Олаф мовчки прудко підійшов до неї, подав руку й тим же серйозним, стримано-гнівним тоном сказав:
— Я прошу вибачення за своє поводження, але в даний момент я трохи знервований роботою. Добраніч!
— О, я розумію! — підхопила Емма і потисла йому руку. Потім зовсім несподівано звернулась до мене й сказала найприємнішим голосом: — Добродію Укрен! Чи не могли б ви пройти зі мною декілька кроків по вулиці, я хочу з вами побалакати про одну невеличку але дуже важну для мене справу?
— Зі мною?! — вражено перепитав я.
— А чого вас так це дивує? — засміялась вона. — Хіба ви такий ні до чого нездатний, що з вами ніякої справи не можна мати? 0-ля-ля!
Я потиснув плечима, але зараз же одягся й пішов за нею. На порозі Емма ще раз озирнулась і подивилась на Олафа з ніжною посмішкою, яка немов говорила: «Прощай, не сердься на мене».
І знов я здивувався наївності цеї примітивної гри, — який же дурень повірить цій, так одверто виявленій, ніжності? При тому так неуміло зробленій?
На мою ймовірність вона, у кожнім разі, не рахувала. Це видко було хоча б з того, як зразу змінилось все її поводження, ледве ми вийшли на вулицю. Так скидають люди парадне убрання, коли свято кінчається, і одягають просте. Мені добре не видно було виразу її лиця, але один згук її голосу показував, що парад скінчився.
— Слухайте, пане Укрен, — почала Емма без вагання, діловим, серйозним тоном. — Ви... Вам подобається Сте-фензон?
Цей тон і мене настроїв діловито й довірливо. Крім того, й цікавість прокинулась.
— Так... — обережно сказав я, не знаючи ще, як краще одповісти. — Так, звичайно, подобається...
— Добре. А чи ви могли б зробити дещо на користь йому?
— Розуміється.
— Чудесно. В такому разі, перше, ніж нам далі балакати, ви мені дайте слово, що нічого з нашої розмови не перекажете йому. Добре?