Не виходило в Кралевича. Він і сам чув, що говорить не такі слова, що його мова не переконує, а ще більше лякає, але не знав інших слів. Умів так гарно говорити про високі матерії й там йому ніколи не бракувало слів, а тут от плутався…
— Мені дуже приємно було побалакати з ґаздою, лиш не знаю, як звати.
— А видиш? Випитуєт, — щиро вирвалося у когось із присутніх.
— А я си не бою!.. Олекса Довбуш я си називаю.
— Дуже мило мені спізнатися…
Звичайна фраза, яку вживав тисячі разів у своїм колі. Тут вона рішуче була не на місці. А інших формул, які б були на місці, не знав Кралевич.
— Я би з вами, ґаздо, охотно побалакав. Прочитав би вам книжки…
Олекса мало або й зовсім нічого не розумів, як і всі його товариші довкола, в бесіді попа, але слово «книжка» було Олексі зрозуміле й зробило на нього чарівний вплив. Він завжди мав якусь таку внутрішню пошану до книжок і до тих, хто вміє ті книжки читати. Йому це здавалося верхом людської премудрості. Він поважав навіть дяка, хоч дяк у них був п'яничка і сквернословник. Олекса то йому прощав, як загалом геніям прощається дещо таке, що звичайним смертельникам ставиться у гріх.
Отже, тепер, почувши про охоту єгомостя прочитати книжку, Олекса вхопився за цю думку і в першім пориві хотів був навіть зараз іти з єгомостем до «тої книжки», але вже навіть сам Кралевич зрозумів, що читати історичні книжки підвеселеній людині, мабуть, то марна річ. Тому старався як-небудь відхилити пропозицію безвідкладного читання.
— Яз їмостею тут… ми би ся не змістили на візку.
— Я не потребую вашого візка. Я піхотов скорше буду, аніж ви кіньми.
— Та ні… бачите… Нім дійдете, нім що, а воно вже пізно…
— Ає, ає, Оле!.. Дайте покі!.. Ба то-то, ба се-се — а вно вже ніч.
— У книжку попові темно читати…
— Ой, дивися, Оле! Єгомость вивчют тебе у книжку читати, та й буде у нас грамітний.
— Поставимо тебе на дека. Цего скинемо, бо цей пустий.
Вже відзискали гумор і втратили страх. Вже й отець Кралевич пішов, а гуцули все підсмішковувалися з Олекси та з його майбутньої грамотності.
Так почалося знайомство Олекси Довбуша із сапогівським попом.
Олекса не забув цієї бесіди і вже в слідуючу неділю явився до Сапогова до церкви. Піп його побачив під час служби й зрадів: «Може, він, сей чоловік, буде огнивом, яке з'єднає з народними масами? — Потім подумав. — А може, Олекса попав випадково? Ні!.. От уже всі вийшли, а він зостався».
А Олекса теж думав: «Може, піп збрехнув, ади, так, а я дурний послухав?» Ні… Підходить якесь хлоп'я:
— Єгомость просили вас, аби-сте були ласкаві зайти ід ним.
— Додому ци тут?
— Ади д'хаті казали…
— Най, я си яв'ю. Най харчюют собі троха.
Олексі не хотілося, аби про нього подумали, ніби він прийшов їсти.
— Єгомость просили, аби-сте таки зара йшли…
— А ти у них служиш?
— Ні… Я при церкові…
Олекса подумав і спитав:
— Може, там гоські йкі є?
— Нє… У нашого єгомостя гостей не буває…
— Най буде. Йду.
І пішов. Се був перший раз. За першим прийшов другий, за другим третій — і пішло…
Занепокоїлася Єлена, що почав чоловік щезати з хати. Спочатку було лиш неділями, а далі і в будень. Спочатку лише до Сапогова, а далі й ще кудись. І вертає все якийсь задуманий, ніби суворий… Взагалі порушилося родинне щастя.
Пан Станіслав Кшивокольський, дідич на Печеніжині et cetera[12] (хоча тих cetera й не було), величав себе «ловчим курським». То був його ніби офіційний титул, але, як і більшість титулів провінціальної шляхти, цілком провізоричний. Без титулу якось несвойсько було шляхтичеві в Речі Посполитій.
Хто міцнішенький, добивався титулу воєводи або каштеляна земель, які давним-давно перестали належати Речі Посполитій: хто поменшає, особливо уся ота повітова братія, задоволялися титулами «чесника», «підкоморого», «ловчого», «мечника», «підчашого» і так далі і так далі — титулами без усякого обов'язку, без влади, без плати й без поваги.
Такий титул легко було випросити, ще легше купити. Під кінець Польщі то можна було набути титул за яких десять-п'ятнадцять дукатів. І се був такий мізерний гендель, що навіть камердинер королівський перестав ним труднитися, як чепуховим, продавав лише дипломи на ордени.
Взагалі впали титули в Речі Посполитій. Пан Карпінський, теж поміщик, підгірський, відомий із своєї неохоти до всяких блахманових титулів, не то з жалем, не то з іронією говорив: