Тут, у горах, так не йшло. Доводилося оглядатись, доводилося пропустити не одно мимо вух і очей — взагалі панькатися з хлопом.
Та даремні були старання.
— Вже годиш їм, сим проклятим хлопам, як болячці, не караєш повною мірою, як він того заслуговує, прощаєш йому те, чого ти не вправі простити, — і все ж ні!.. Дивиться на тебе чортом, а в очах у нього читаєш: «А знаєш що, пане? А я можу тебе зарізати, як захочу».
Панові Кшивокольському після такого читання в очах не раз приходила думка — а чи не продати тут землю та купити де в іншому місці, де можна сісти на хлопа повною вагою, але зупиняли економічні розрахунки. Як-не-як, а тут, у горах, пан Кшивокольський був таки поміщиком» За виручені ж гроші він міг би купити на долах втроє менше землі, ніж отут, отже, був би щось вроді загонового, ходачкового шляхтича.
— Ні… Треба вже держатися тут. Може, згодом обставини покращають.
Це покращання пан Кшивокольський розумів у смислі більшої можливості насісти на хлопа.
Але час ішов, а обставини не кращали. Навпаки: деякі непомітні детальки говорили за те, що вони неначе ще гіршають. Ніби нічого не сталося, ніби все так, як і було — а от… наче хвилюються гуцули, коли з попом говорять. Відповідають часом якось зухвало; або дивиться на тебе отакий який-небудь дядя мірою сажень у плечах і наче каже: «Ану вдар!..»
Сусіда пана ловчого курського якийсь пан Волошиновський, давній оселець тутешній, розшифровує це просто:
— Мабуть, знову вчуємо скоро за опришків. Давно вже, років п'ятнадцять, їх не було, ніби таких, помітних. Гуцулія набирала сили. Оце, мабуть, набрала і, боюся, вибухне такою хвилею опришківства, що довго будемо її пам'ятати, хто живий зостанеться. Це буде дев'ятий вал, як на морі. Бо у нас опришківство ходить хвилями: нахлине, потім схлине, не чуть. А згодом іще — так і йде.
Поміщики не розуміють і розводять руками.
— І що їм треба, отим хлопам? Здається, вже де їм і життя краще, як не в нас. Хліба вони не роблять, підвод не дають так, як на долах, обходимося ми тут із ними, як із панянками якимось, — і все невлад, все він тебе ненавидить, сатаною дивиться.
— Вдача вже така хлопська. Нічим ти його не приласкает, нічим не привернеш до себе запеклого серця.
— А я би сказав, що тут багато важить околиця. Се гірські люди. Вони відчувають по-іншому. За такий лад, як у нас, доліський хлоп Бога би благословив, а гуцул, бач, не переносить. Всі вони, гірські люди, такі. Швейцарці, візьміть, або кавказці… Так уже гори впливають, роблять людей більше свободолюбими, більше чутливими на всяке посягання.
— Е, при чому тут гори! Просто хлоп є вроджений мерзавець. Всюди він однаковий, всюди він прихильник до нсякої сваволі, до гайдамацького грубіянства, всюди він має з молоком матері всмоктану ненависть до пана. Це вже така природжена мужицька невжиточність, і вона однаково дає себе знати і на горах, і на долах, і всюди, де є хлоп. І нам з тим завжди треба боротися й то крутими мірами, бо з іскри, як це споконвіку бувало, може розгорітися вогонь бунту, який треба буде вже гасити, напруживши всі сили. Чуєте, що робиться на Волині й Поділлі? А це ж від нас у двох кроках.
А там дійсно діялися неприємні речі. Подужавши козачество, шляхетська Польща думала, що вона вже подужала весь український народ. Показалося, що це не так, що народ не почуває себе упокореним і що він готовий далі проводити боротьбу, коли не в формах козачества, то в формах гайдамацтва.
Не перестають то там, то там появлятися більші або менші купи гайдамаків, палять панські двори, нападають на корчми, на села й навіть на міста. Вже гетьман Сенявський мусив посилати частину вгйська з армії, щоб нищити «свавільні купи», а пан Галецький, регіментар усіх українських воєводств, видав грізного універсала, де вимагав, аби йому доношено про місця перебування «куп гайдамацької сволочі». «Особливо ж звертаю увагу панів губернаторів та війтів, що вони будуть відповідати перед Річчю Посполитою, якщо виявиться зв'язок кого з них із свавільними людьми…»
Але се нічого не помагало, гайдамацькі ватаги росли, напади їх ставали грізніші, сміливіші. Гетьман Сенявський почав заводити надвірні міліції для оборони від гайдамаків, більші пани пішли за його прикладом. Появилися міліції з козаків, зі шляхти, з волохів. Але і це не зупиняло» народного руху, гайдамацтво росло, аж поки у 1734 році не вибухнуло серйозним селянським повстанням на широку шкалю.
Запалали не тільки корчми й панські двори — запалали міста й містечка. Паволоч, Погребище, Тараща, Животів, Жаботин, Фастів, Бердичів, Володарка, Умань, Медведівка, Мошни, Гранів, Вінниця, Летичів, Могилів, Межабож, Корсунь, Козятин, Проскурів і так далі і так далі. Було від чого занепокоїтися не тільки Київському воєводству, Брацлавщині, Поділлю й Волині, а й більше віддаленим околицям.