Так і зростав серед тих легенд Олекса. Де би не зайшла розмова поміж гуцулами про опришків, завжди кінчалася одним рефреном:
— Ей, коби тепер були опришки. Ми би гет пригрозили Польщю…
Опришки були месники людських кривд, опришки були найрозумніші з людей.
— Хто вігадав ручні млинки робити? Але перші то опришки вімудрували робити ручні млинки та й у тім молоти муку. Витак уже вни, тоти млинки, пшли меже люде.
— Ає… То таки правда. Шо то Каднючок знайшов у потоці у себе коло хати у лісі старий розіпрілий ручний млинок, що опришки у нім мололи собі дзерно на муку.
— Так, так. Опришки усе знали.
— То й шо? Сиділи по зимовниках та й мали чєс усяке віштудеровувати.
— То би й ти, єк сидів у зимовнику, шос вімудрував.
— А ци би на! Не такий і я, єк куждий?
— Шос сидиш кождої зими у себе в хаті, єк медвідь у гаврі, але шос не видко, аби й немудре дибрав…
Олекса чує про зимовник, але не знає, який він. Розпитується — і всяке охотно йому розкаже.
— Та то, видиш, опришки не могли ходити зимі на рабунок, бо би був їх слід ізраджував, їх би були за слідами усіх виловили. То вни сиділи зимі у зимовниках. Клав собі таку схованку у лісах, дес коло потоку, так, аби мати близько воду. Шукав на тото безлюдного місце, аби за зимовник тот ніхто не знав, не чував.
— З-за літа опришки у тоті зимовники наношували собі муку, бринзи, сир, масла, бужениці з єлівок, так, аби мали шо собі їсти через цілу зиму. Бо вни не могли йти в село шос купити. Бо скоро би си лиш котрий опришок показав — ого! В оменті би го ймили. Тимунь опришки мусили-си старати ззагоді собі на зиму.
Єнчі котрі опришки, бувало, зимуют у людей, люде берут на зимівлю. Лиш то бийно. Не раз трафєлоси, шо ґазда зрадит та й видает у катівські руки. Або таки самий уб'є, скоро скімує, шо в опришка є гроші.
Малого Олексу це вражає. Як так? Він чув, що опришкам навпаки — сприяють, шанують, їх сповіщають про небезпеку, а тут нараз…
— Бо то, видиш, усєке є люде на свікі. То правда, шо бирше було таких людей, шо опришкам доносили їсти та й їх ховали. Бо опришки ніколи не рабували своїх людей, лиш панів та жидів. А своїх то лиш рабували, котрі опришків зачіпали, аби на ні доносили, аби зводи робили — таке. А чо ти допитуєшси усе про опришки? Ци самий си ладиш? Ше малий…
Дійсно, Олекса навіть звернув увагу села на себе тим, що не тільки принагідно вислухував усе про опришків, але й сам іще випитував. Гуцули охітно розповідали, й тому Олекса, коли заводив потім гри в опришків із хлопцями, то його все вибирали на отамана, бо він знав усю опришківську звичку, наслухавшися від дорослих.
— Бо то, видиш, опришки ходили малими ватагами. Лиш коли йти на великий рабунок, тогди си скєчают на великий табір: і по трицік, і по сорок, і по бирше люда. Єк, скажім, ти на Угоршіну. Туда були все великі пани, дідичі, графи, барони та й усєка бранджа.
А рабували вни все так. Єк прийдут до йкого двору ци фестунку, то одні обскочют двір доокола, аби хто не вибіг та не дав знати, не збив тривогу. А решта біжить у браму, до покоїв. Єк котрий панок ци слуга показавси надворі ци в покою, то опришки на него скричют: «Лицем ід'землі, повішенику ти їден!» Опришки на то мусили кричати так, бо боєлиси, аби котрого хто не спаськудив з пістолети.
А йк уже ограбуют, заберут гроші, маєтки, єк уже си з усим укутают, тогди кричют на слуги, аби запрєгали коні, пакуют усе на вози — та й гайда у поле. А поки долів си спомнєтают, то опришки вже далеко.
Єк не стає дороги, шо мож укікати возами, то опришки повіберают усе з возів, кладут у бесаги та й гайда далі.
А йк прискочіт ровта — стают до оборони. А вже боронє-си — шо вже си бороне… Бо куждий знає, шо му оннаково — ци від кулі зара гинути, ци повиснути на шибениці. Волів адже згинути від кулі, аніж піддатиси.
А йк котрого опришка ворих скалічив, шо му оннаково нема вже життя, то такого не лишєли опришки, лиш добивали сами. О, то був буйний нарід.
Лиш не злегка їх мож було зловити, бо то сохтівні люде були, сторожкі. Він не буде тобі в лісі голосно говорити, ні. Ніколи, — кае, — не говори з товаришем у лісі, бо бук і смерека такі мают вуха, очі та й рот, та й можут тє зрадити. Єкшо маєш говорити, то говори на поле: поле тє не зради… Видиш, єку навуку давали старші опришки. Бо то таки бійно у лісі говорити: поза смереков або поза буком може-таки стоєти другий злий чоловік і все видіти та й чюти, а витак зрадити — та й готова біда. А на поле то чоловік види далеко та й ворих не може підслухати нічо. Видиш. На все був прахтикований нарід.