Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця
Жив на світі хлопчик Олексій. Хороший, симпатичний хлопчик — білявий, голубоокий, з кирпатим носиком.
Всі його любили — і мама, і тато, і вихователька Світлана Іванівна.
Та от одного разу прокинувся він уранці і почав плакати. Без всякої причини. Ні з того ні з сього. Просто так.
Мама й тато спершу навіть і уваги на це не звернули. Думали — поплаче й перестане.
Але на другий день — знову те саме. На третій — знову…
Вранці прокинеться і вже плаче, вже капризує:
— У-у-у, одягатися не хочу-у!..
— У-у-у, вмиватися не буду-у!..
— У-у-у, манної каші не їстиму-у!
— Лесику, ну не плач! Лесику, ну не капризуй! — вмовляла його мама.
— Олесю! Якщо ти так вередуватимеш — назавжди залишишся криворотим, — казав тато.
Але ніщо не допомагало.
З великими труднощами мама одягала його, вмивала, годувала і вела в дитсадок.
Дорогою Олексій упирався, як ослик, не хотів іти і голосив на всю вулицю:
— Не піду-у! У-у-у!.. Не хочу-у! У-у-у!..
— Лесику! Ну ходімо швиденько! Лесику! Ну я ж запізнююсь на роботу. Лесику! Ну в дитячому садку ж так добре! — терпляче казала мама.
— Горе мені з тобою і твоїм дитячим садком! — вигукував Олексій, заливаючись сльозами.
Перехожі зупинялися і озиралися на них.
Мама червоніла і опускала від сорому очі.
А Олексій не звертав на перехожих аніякісінької уваги — наче то були не перехожі, а порожнє місце.
Через Олексія мама щодня запізнювалася на роботу.
У дитсадку діти прозвали його Олексій-Плаксій.
Всі весело гралися, бігали, сміялися, а він, якщо не плакав, то сидів у кутку і позирав спідлоба.
І Милочка, і Сашко, і Максим, і Оксанка, і Юрасик пробували потоваришувати з ним, підходили і казали:
— Ходімо гратися!
Але він завжди казав:
— Не хочу!
А коли вони починали жартувати: «Диви, диви! Ціле море наплакав! Скоро попливеш!» — він дуже гнівався і казав сердито:
— Мій тато — найдужчий у світі. І він вам я-ак дасть! І я вам я-ак дам!
Але ніхто не боявся. Бо всі знали, що тато в Олексія дуже добрий і симпатичний.
Він працював автоінспектором і уважно стежив, щоб усі виконували правила вуличного руху і ніхто не потрапив під автомобіль або інший транспорт. Найлегковажніші відчайдухи-шофери беззаперечно слухалися тата. Один лише рідний син Олексій не хотів слухатися.
І коли увечері, прийшовши з дитсадка, Олексій знову починав коверзувати, добрий і симпатичний тато, втомлений після роботи, іноді не витримував і ставив сина в куток.
Олексій-Плаксій стояв у кутку, плакав і колупав нігтем стіну. Під ногами в нього були розкидані його іграшки: кубики, машини, літаки, солдатики, гумове ведмежа Гришка, Залізний Роб (робот, якого тато згвинтив з деталей «Конструктора»), Веселесик…
Раз у раз Олексій підфутболював якусь іграшку ногою.
Найбільше перепадало Веселесику, якого мама нещодавно купила, думаючи розважити Олексія.
Веселесик — то був ляльковий хлопчик у матросці і жовтих сандаликах, страшенно схожий на Олексія (такий же білявий, голубоокий, з кирпатим носиком). Викапаний Олексій. Мама через те його й купила, що була вражена такою надзвичайною схожістю. Тільки на відміну від Олексія ляльковий хлопчик був усміхнений, веселий. І мама назвала його Веселесик, тобто веселий Лесик. Живий Лесик одразу не злюбив лялькового:
— Що я, дівчисько — ляльками бавитися! Не хочу-у! У-у-у!..
І підфутболив його ногою.
Мама хотіла одразу ж віддати Веселесика сусідській дівчинці Оленці, але Олексій-Плаксій заголосив.
— Не треба-а! Це мій! Не хочу-у! У-у-у!..
Так і лишився Веселесик у кутку. Олексій з ним ніколи не грався, а тільки, коли бував покараний, підфутболював і топтав його ногами. Веселесик усе терпів і незмінно усміхався. І це ще більше дратувало Олексія. І він ще дужче «витворявся», як казала мама.
Отакий став хлопчик Олексій, капризун, вереда і плаксій.
Одного ранку, досхочу наплакавшись, накричавшись і посварившися з усіма в дитсадку, Олексій-Плаксій забрався у густі кущі за дерев’яною будкою, в якій зберігалися триколісні велосипеди, самокати і коні-качалки. Сюди він ще ніколи не залазив, бо Світлана Іванівна не дозволяла. Але цього разу Світлана Іванівна не додивилася — і він заліз.
Тут було тісно й темно. З одного боку — стіна будки, з другого — якийсь високий паркан.
Олексій почав роздивлятися. На землі валялися червоне кружальце від піраміди, маленький м’ячик, якась пляшка, залізна банка з-під консервів і клапоть старої газети. Все це його не цікавило.
Нараз щось заворушилося, і Олексій побачив смугасте замурзане кошеня.
Він простягнув руку, щоб ухопити кошеня за хвіст. Але кошеня відскочило і зникло за парканом.
Олексій посунувся вперед і побачив, що одна дошка в паркані виламана і туди можна пролізти. І він поліз.
Кошеняти ніде не було видно. Олексій поліз далі і виліз на невеличке подвір’ячко. Глянув і здивовано закліпав очима.
Серед подвір’ячка стояло дивне крісло на великих велосипедних колесах. І в тому кріслі сидів незнайомий дідусь — лисий, з рудими, наче приклеєними, волохатими бровами і веселими сірими променистими очима.
Дідусь уже помітив Олексія і привітно усміхнувся йому:
— Здоров, козаче!
Олексій закопилив губу і сказав:
— Бу-у!..
— Чого такий невеселий? Неприємності якісь?
Олексій не обізвався. Він не любив, щоб його розпитували.
— Ясно! — усміхнувся дідусь. — Значить, це ти сьогодні цілий ранок співав арію з опери «Ой, не хочу! Ай, не буду!». У тебе хороший голос. Мабуть, коли виростеш, будеш народним артистом. Га? Хочеш бути артистом?
Олексій знову мотнув головою і сказав:
— Ай!
— Шкода! Такий талант пропадає. Ти був би гарним артистом, Олексію.
Олексій здивовано звів брови — звідки дідусь знає, як його звуть?
Дідусь ніби прочитав його думки:
— А я все знаю. От знаю, що тебе діти прозивають Олексій-Плаксій, а мама лагідно зве Лесиком.
— А… а звідки в-ви знаєте? — затинаючись, спитав Олексій.
— Бо я — чарівник.
— Як-кий ча… чарівник?
— Звичайний. Той, що робить чудеса.
— Е, ні,— заперечливо похитав головою Олексій. — Так не буває!
— От! Не вірить! Точно! Чарівник-жартівник Нежурись.
— Так не буває! — знову похитав головою Олексій.
— Буває, — усміхнувся дідусь. — То ти просто не знаєш. От ти, мабуть, думаєш, що сам прийшов сюди, до мене. А це я тебе викликав.
— Ніхто мене не викликав. Я… я сам.
— Сам би ти ніколи не знайшов сюди дороги. Тебе привів мій помічник — чарівне кошеня Мурмур… Киць-киць-киць! — покликав дідусь, і не знати й звідки на коліна йому стрибнуло смугасте кошеня. — Воно?
— В… воно, — розгубився Олексій.
— Бачиш. А ти не вірив. А викликав я тебе для того, щоб… От хочеш потрапити в казку?
— Як?
— Дуже просто.
— А… а це… не страшно? — схилив голову набік Олексій.
— Ну ти ж мужчина. Хіба мужчини бояться? До того ж казки завжди кінчаються щасливо. Ти ж знаєш.
Дідусь говорив дуже серйозно і переконливо. Олексій подумав-подумав і сказав:
— Давайте!
— Е-е… так зразу воно не робиться. Почекай трохи. Для цього потрібні три неодмінні умови: по-перше, треба, щоб була ніч (бо, як відомо, все казкове і загадкове відбувається опівночі), по-друге, треба, щоб ти дуже повірив у те, що потрапиш у казку, і, по-третє, треба хоч один день утриматися — не плакати й не капризувати.
— А-а! Обманюєте! — розчаровано махнув рукою Олексій. — Це ви мене виховуєте! Знаю! Мені вже і мама, і тато, і Світлана Іванівна скільки разів таке говорили.