— І дідусь Нежурись сказав, що Вередазмію-Капризазмію може прогнати тільки чарівна Жарт-Птиця, — мовив Залізний Роб.
— І ми вирішили утрьох, я, ти і Роб, піти до Жарт-Птиці,— сказав Гришка.
— Для цього треба насамперед перепливти Море Сліз, яке наплакав Олексій-Плаксій, — сказав Залізний Роб.
— І треба поспішати. Бо через Вередазмію-Капризазмію погано не тільки Олексієві-Плаксію, а й усьому ляльковому товариству. Ходімо швидше!
Лесик не любив, коли йому вказували, що робити. Він завжди в таких випадках говорив «Не хочу!» або «Не буду!». Але тут він знову глянув на жахливу Вередазмію-Капризазмію, здригнувся і сказав:
— Ходімо!
— Осюди! — підказав Залізний Роб.
Між навалених у безладді один на одного кубиків відкривався хід під шафу — немов у печеру.
Зігнувшися, вони пішли в той хід.
Довго йшли, петляючи у напівтемряві. Нарешті попереду засяяло світло, і вони вийшли з печери на берег моря.
При березі стояв жовтий корабель з якимись дивними смугасто-барвистими вітрилами.
Лесик придивився і пізнав свій пластмасовий іграшковий кораблик, який він любив топити у ванні і завжди дратувався й верещав, коли кораблик не хотів топитися. Замість вітрил на щоглах кораблика були напнуті Лесикові носові хусточки, яких йому купували дуже багато, бо вони весь час були в роботі.
А море було справжнісіньке солоне море, по якому гуляли хвилі з білими бурунцями.
«Ого-го! — подумав Лесик. — Ого-го, скільки я наплакав! Таки ціле море. А я не вірив, коли мені говорили і мама, і Світлана Іванівна, і всі-всі…»
Гришка скочив на капітанський місток і закричав:
— Слухати мою команду! Всі по місцях! З якоря зніматися!
Лесик невдоволено подивився на нього і спитав:
— А чого це ти командуєш?
Гришка знизав плечима, почервонів і сказав:
— Бо я капітан.
— А чого це ти капітан? — пхикнув Лесик. — Не хочу! Я сам хочу бути капітаном.
— Але ж… — знітився Гришка. — Я нічого… Але… Просто я завжди був капітаном… Від… від народження.
Ведмежа Гришка було в капітанському кашкеті, і Лесик згадав, що справді його так і купили разом з корабликом. Але стриматися вже не міг:
— А… а в мене матроска! От! Значить, я капітан!
Ведмежа Гришка і Залізний Роб перезирнулися. І Залізний Роб сказав:
— Ну, нехай! Нехай він буде капітаном. А ти — штурманом. Командуй, Веселесик!
Зліз Лесик замість Гришки на капітанський місток і закричав:
— Увага! Слухати мою команду! Всі по місцях! З якоря зніматися!
Гришка вмить став біля керма. Залізний Роб швиденько підняв якір.
— Слухаєм, капітане!
А Лесик не знає, що далі командувати.
Стояв-стояв, очима кліпав, а тоді як заголосить:
— У-у-у-у-у!..
Гришка і Залізний Роб з дива аж роти пороззявляли:
— Що таке?
Отямився Лесик:
— У-у-уперед!..
Напнув Залізний Роб вітрила. Гришка стерно повернув.
Рушив корабель. І попливли вони Морем Сліз.
Пливуть-пливуть. Вже й берега не видно.
Раптом Залізний Роб як закричить:
— Людина за бортом!
А Гришка вже стерно крутить, туди правуючи.
Глянув Лесик — а в морі лялька Галька з хвилями бореться. Лесик її одразу впізнав. Це ж сусідської дівчинки Оленки улюблена лялька. Три дні тому Лесик власноручно кинув її у сміттєпровід. Просто так, на зло. Щоб Оленка заплакала. А то весь час йому Оленку за приклад ставлять:
— От диви, яка Оленка гарна дівчинка! Ніколи не капризує, ніколи не вередує, ніколи не плаче.
Так на ж тобі! Тепер заплачеш!
І Оленка заплакала. Тихо, правда, мовчки. Одвернулася, а сльози тільки — кап, кап, кап!.. Якби він знав, що вона так нецікаво плакатиме, він би, може, й не кидав. Та про це вже пізно думати. Загуркотіла лялька Галька у сміттєпроводі — аж загуло.
А тепер, бач, у Морі Сліз опинилася.
Підплив корабель до ляльки Гальки, перехилився Залізний Роб через борт, підхопив її, витяг на палубу.
Та тільки встиг витягти, як Гришка вдруге кричить:
— Знову за бортом!
Глянув Лесик — у хвилях знайомий пластмасовий дитсадівський заєць Сергій, якого він зеленкою облив, і через це той з сірого назавжди став зеленим.
Витяг Залізний Роб зайця Сергія.
А ведмежа Гришка вже втретє кричить:
— Пильнуй! Двоє за бортом!
Дивиться Лесик — брьохаються у морі знову ж таки дитсадівські плюшеві Вовчик-братик і Лисичка-сестричка. Їх колись подарували дитсадку шефи-школярі, члени гуртка м’якої іграшки. У казках Вовчик-братик і Лисичка-сестричка завжди ворогують. А ці були нерозлучні вірні друзі. Дружити їх діти у дитсадку навчили. От тільки Олексій їм три дні тому хвости поодривав. І тепер вони без хвостів у Морі Сліз брьохалися.
Витяг Залізний Роб Вовчика-братика і Лисичку-сестричку. А в морі вже знову порятунку просять — слон Филимон (без одного вуха) і пожмакана пластмасова качечка Крячечка — теж колись мали справу з Олексієм.
Через хвилину й вони були на палубі.
— Братці, як же це ви у біду потрапили? — спитав порятованих Залізний Роб (хоч він був залізний, але серце в нього було добре й чуйне). — Хто вас скривдив? Хто у Море Сліз кинув?
— Він! — шморгнув носом Вовчик-братик.
— Він один! — шморгнула носом Лисичка-сестричка.
— Хто? — не зрозумів Гришка.
— Т-та ясно х-хто — О-олексій! Плаксій нещасний! — заїкаючись, сказав заєць Сергій (він, виявляється, ще й заїкою став).
— Кря-кря-кря! — жалібно сказала качечка Крячечка (вона була така пожмакана, що більше нічого сказати не могла).
І тут раптом Лесик згадав, що всі вони — і слон Филимон, і заєць Сергій, і качечка Крячечка, і Вовчик-братик, і Лисичка-сестричка вчора зникли з дитячого садка.
Правда, Світлана Іванівна сказала, що їх забрав майстер «на реставрацію», тобто лагодити — пришивати хвости й вуха.
Але тепер Лесик знав — ніяка «реставрація» тут ні до чого.
А зникли вони тому, що переселилися в казку.
Так само, як Веселесик, Залізний Роб і ведмежа Гришка, котрі теж, як ви пригадуєте, зникли з кутка. І теж учора. А лялька Галька зникла напередодні (Лесик про це добре знав, оскільки сам укинув її до сміттєпроводу).
Все правильно!
— Стривайте! — раптом вигукнув слон Филимон і підняв угору хобот, принюхуючись. — Я чую дух! Його дух! Олексій-Плаксій десь тут, на кораблі!
— Та ти що! — сказав Залізний Роб. — Це неможливо. Це тобі здалося!
— Це абсолютно неможливо! — сказав Гришка. — Його тут немає, бо його тут не може бути.
— А я кажу — є! — вперто сказав слон Филимон. — Він одірвав мені вухо, і я недочуваю — це правда. Але хобот у мене цілий, і запахи я чую дуже добре. Він тут!
— Ну, де ж він? Де? — розвів руками Залізний Роб.
— А це хто? — і слон Филимон вказав хоботом на Лесика.
— Та це ж наш Веселесик! — вигукнув Гришка.
— Ти що — не впізнав! — вигукнув Залізний Роб.
— Веселесик? А чому ж він такий невеселий? — спитав Вовчик-братик.
— Авжеж, Веселесик завжди усміхається, — сказала Лисичка-сестричка.
— А ц-цей к-кривиться, погляньте, — сказав заєць Сергій.
— Іноді у казках злі й нехороші вміють обертатися на хороших, — сказав слон Филимон і, звертаючись до Гришки та Залізного Роба, спитав: — Чи не помітили ви чогось підозрілого?
Ведмежа Гришка і Залізний Роб розгублено перезирнулися.
— Чесно кажучи, він сьогодні трошки… — пробелькотів Залізний Роб.
— …не такий, — закінчив Гришка. — Але…
— Ц-це в-він! — закричав заєць Сергій. — Д-дивіться, я-ак він б-боїться! Чого б справжній В-веселесик так б-боявся!
Справді, Лесик так трусився, що комірець його матроски тріпотів, наче од вітру. Йому таки було страшно, бо він згадав, скільки прикрощів завдав кожному з них.