Тарасик з Тетянкою ніби не йдуть стежиною, а пливуть серед лісової повені, навкруги роздивляються.
Дерева у весняну вдяганку прибралися, й такі гарні всі: й берези, і клени, й липи. А сосни — ті завжди в однаковому вбранні: навесні, й улітку, і взимку, коли мороз тріщить і завірюха свище.
— Тарасику, а що це з дубом? — зупинилась Тетянка. Чи не всох?
Усе довкола зелене — і дерева, й галявина. А дуб — у рудому вбранні, шелестить торішнім пожухлим листям.
— Старий уже дуб, — каже Тарасик. — Мабуть, йому ще холодно. Як і дідові Митрофану. Бачила — він і зараз у кожусі ходить. Тож і дуб поки що не скидає свого кожуха. А як сонечко дужче пригріє, тоді дуб збадьориться, у зелені шати вбереться.
— І ми знову прийдемо до нього по жолуді?
— Авжеж.
— Цілу торбинку назбираємо! Як торік! — повеселіла Тетянка. — І віднесемо у лісництво.
Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежинка неначе взяла її за руку і повела за собою.
Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-повитиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло.
Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують.
А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.
Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі?
А тут бабуся:
— Внучко, іди-но до хати!
По правді, Тетянці не хочеться вертатись. Але треба слухатися. Ну що ж, вона завтра із стежинкою далі піде.
Після дощу виглянуло з-за хмари умите сонце, а втертися йому було нічим. І тоді над Десною і над Жуковим гаєм перевис різнобарвний рушничок.
— Веселка! Веселка! — застрибала Тетянка.
Сонце сховалось за хмару і рушничка забрало з собою.
У Тетянки на віях сльозинки забриніли.
— Ну, чого ти, доню, чого? — заспокоював її тато.
— Хіба не можна так зробити, щоб веселка була назавжди?
— Веселка весь час не буває, —сказав татко. — Ну, біжи, он, Галинка тебе на вулицю викликає. — І зацюкав сокирою біля нової хати.
Хату він майже сам збудував. Бо справді, як кажуть люди в селі, на всі руки майстер. І тесляр, і муляр, і покрівельник. А ще — скляр. Посклив тато вікна в хаті, потім узявся за веранду. Тут чи й за день упораєшся — ого, скільки шибочок треба вирізати та вставити в рами, сто чи й більше.
Тетянка досхочу набігалася з подружками, а тато все у новій хаті стукотить.
— Тату, ти ще довго тут будеш? — влетіла вона на веранду і завмерла, вражена. Шибочки вигравали різними кольорами: червоним, зеленим, жовтим, голубим, синім.
— Ось тобі й веселка, доню, — заусміхався тато.
— Веселка назавжди! — заплескала Тетянка в долоньки. А тоді вибралася на стільчик і поцілувала татка в шорстку щоку.
— О, тату, равлик! — вигукнула Тетянка. — Та який великий!
Присіла над ним, заспівала:
— Равлику-Павлику, де ти був?.. Хм! Не відповідає, сховався у свою хатинку…
— Бо ти ж його злякала.
Тетянка посиділа тихенько і, коли равлик вигулькнув, знову до нього:
— Равлику-Павлику, куди йдеш?
Равлик цього разу не сховався, заворушився і поповз через стежину.
— Тепер зрозуміло, куди він прямує! — сказав тато. — Недавно ж дощ пройшов. Та захопив тільки ту частину гаю, що через стежку навпроти. А равлик, мабуть, захотів пити.
— Це ж поки він туди добереться!..
І Тетянка взяла равлика й перенесла через стежину.
Він завмер на якусь хвилину, а потім розвернувся і поповз назад. І якраз туди приповз, звідкіля взяла його Тетянка.
— Бач, упертюх який! Не любить, щоб допомагали, — насупила брови Тетянка.
— Може, і важко йому, але ж кожному хочеться самому здолати свою дорогу, — мовив тато.
І вони пішли своєю стежиною, а равлик — своєю.
Дядько Мусій на всю Соколівку покрівельник знатний. Як укриє кому хату — чи шифером, чи бляхою — хоч яка буде злива, покрівля не протече. А ще примітна його робота півниками.
Упорається дядько з покрівлею, огляне її згори і знизу, з усіх боків.
— Кінець — ділу вінець! — промовить задоволено.