— Постелю тобі, — сказала мама. І зашурхотіла накрохмаленим простирадлом.
— О, а це що? — почувся її здивований голос. — Дивись, Андрію, ось на подушці…
— Щось таке чорне й волохате… Кіт — не кіт і нібито й не собака, — роздумував тато.
— Та це ж їжачок! — не витримала Тетянка.
— А я думав, що вона спить! Звідкіля ж цей їжачок тут узявся? — підійшов тато до Тетянчиного ліжка, взяв доньку на руки.
— То я намалювала…
— Ну й художниця! Я ж тобі альбом для малювання купив.
— У альбомі я багато звірів намалювала: і зайця, і лисицю, і вовка. Слон ледве на двох листочках помістився. А їжачок, тату, захотів спати. Що я мала робити? — розповідала Тетянка.
Довелося мамі шукати для тата іншу подушку. А їжачок спав на своїй…
Тетянка дивувалася, коли мама, повернувшися з поля, казала: «Ой, ніженьки в мене аж гудуть!»
А тепер, коли находилася з татом по лісу, й сама відчула: гудуть у неї ніжки. Бо на всіх відомих татові грибовищах побували, і намарне — жодного грибочка.
Повільно йшли тихою лісовою дорогою, що вела до села. І тут Тетянка помітила навпроти зламаної сосни горбочки. Обережно відгребла глицю, а з-під неї три боровики і стільки ж грибенят усміхаються. Ну й дива: прямо на дорозі виклюнулись!
— Хоч ці принесемо, хоч напоказ, щоб не кпинили з нас удома! — зрадів тато.
Та тільки торкнувся одного гриба, Тетянка замахала рученятами:
— Не займай, тату! Це ж вони дорогу переходять. Додому йдуть.
Тато, усміхнувшись, прикрив гриби глицею. Нехай ідуть…
Через кілька днів тато з донькою знову були в лісі. Тетянка одразу побігла до зламаної сосни.
— Нема вже грибів, тату, нема! — загукала. — Бач, перейшли вони дорогу!..
Чи буває літо восени? А буває. Тоді, восени, можуть іти надокучливі дощі, віють холодні вітри. Та нараз стає тихо, тепло і сухо.
— Золоті деньки! — каже дідусь.
Тарасик і Славко допомагають йому зносити гарбузи з городу.
— І я хочу гарбузи носити! — прибігає до них Тетянка. — Так бери он того, що на пагорбку.
Тетянка схиляється над бокатим жовтим гарбузом. Та навіть з місця його не зрушить.
Хлопці переморгуються, а в Тетянки на очах сльози.
— То вони жартують, — заспокоює її дідусь. — Ось цей гарбузик по твоїй силі.
— Гей, Тарасе, бабине літо летить! — здіймає руки над головою Славко.
Хлоп'ята облишають гарбузи і ну гасати по городу.
— Лови! Лови! — ганяються за білим павутинням. Воно пливе і низько, над самими головами, і ген високо, в голубому небі.
Тетянка то несе свій гарбузик, то котить. Врешті віддає його бабусі.
— Там твоє літо полетіло, — каже.
— Літо? Авжеж, полетіло моє літо, — зітхає бабуся.
— А Тарасик і Славко хочуть наздогнати…
Бабуся пригортає Тетянку:
— Отаке придумали. Ніхто вже мого літа не наздожене. А до вас скільки ще весен зелених, скільки літечок красних прилине.
По лозняку та вільшанику, що за городом, неначе багаття палахкотить. То від червоних кетягів на калинових кущах. Ламати їх саме в пору. Бо ягоди вже прихопив морозець, а від того вони солодшають.
Принесуть діти калину додому, бабуся пов'яже її в пучки і повісить на горищі.
Кращих ліків, ніж калина та малина, годі й шукати, — каже бабуся.
Як хто простудиться, бува, вона хутенько заварює чай з калиною — з ягодами, листям і гілками. Посьорбаєш того чаю — і простуду ніби рукою знімає. А ще бабуся смачний кисіль з калиною варить, пиріжки пече. А коли ставить другі вікна на зиму, то у міжвіконня кладе калинові пучечки. Взимку лютує надворі мороз, намагається і до хати прошмигнути, розмальовує шибки. А калина палахкотить собі весело: мовляв, не здолаєш, морозе!
Тетянка складає наламану калину на пожухлій траві, а Тарасик вигойдується мало не на вершечку розлогого куща.
— Досить уже! — гукає Тетянка братикові. — Бо й не донесемо.
Тарасик шугає на землю.
— Калині не шкодить, коли її ламають. Навесні вона молоді нагони викидає і стає ще пишнішою. Та оті найбільші кетяги лишимо для снігурів. Прилетять вони взимку сюди і поласують ягодами.
Тарасика й Тетянку майже не видно за оберемочками калини. Здається, ніби два пломінці відірвалися від калинового багаття і пливуть почорнілим осіннім городом до хати.
Зимовий ранок сонячний і прозорий. На снігу іскринки переливаються. Дахи на хатах неначе з вати. Із димарів дим іде голубий.