— Вона мені не дочка! Кажу тобі — обман… Ксива підроблена… Говорять по-тарабарськи… Албанці якісь… Вони мене порішать, а квартиру успадкують — через неї…
— Параноїк… — Віскас понуро сопів у трубку. — Ти ж не якийсь забутий пенсіонер, ти у всіх на очах, якого дідька їм так ризикувати?
— А от коли ти в моргу побачиш мій труп…
— Випий тазепам і дай мені поспати. Я вночі працював, блін.
І Вітя Сомов кинув трубку.
Аспірин почувався жахливо і тому вирішив не сідати за кермо — викликав таксі. До етеру залишалося двадцять хвилин; дівчинка, загорнена в рушник, прокинулась і підвела голову.
— Я йду, — сказав Аспірин. — Одягайся і марш на вулицю. Саму в квартирі я тебе не залишу.
— А куди мені? — запитала вона сонно.
— Куди хочеш. Гуляй на дитячому майданчику. Дітям корисне свіже повітря… Швидше, у мене машина під будинком!
— Можна мені з тобою? — запитала дівчинка з ванної.
— Ні. Я йду на роботу.
— Ой, у мене штани не висохли…
— Вдягай як є. Або йди без штанів.
— Можна, я залишуся?..
— Ні.
— А можна, я посиджу в тебе на роботі? Тихо-тихо…
— Я сказав, де ти будеш сидіти! — гримнув Аспірин, намацуючи в кишені куртки ключі. — У дворі на лавочці!
Дівчинка вийшла з ванної. Темні плями на футболці відіпралися погано — якщо придивитися, було помітно, куди капала кров із розбитого носа. Аспірин поморщився.
— Чого стоїш?
Він виштовхнув її з квартири і подумки зітхнув із полегшенням: сякий-такий, а прогрес. Дівчинка за дверима, її сумнівне свідоцтво про народження у Аспірина в сумці. Які є важелі тиску на нього? А ніяких… Майже.
— Почекай! Я Мишка забула…
— Перетрешся! — Аспірин уже викликав ліфт.
До етеру залишалося дванадцять хвилин. Авто чекало біля під’їзду.
— Сиди тут! — Він підштовхнув дівчинку до лавочки.
— Можна мені все-таки з тобою?
— Не можна!
Він хряпнув дверцятами авта. Водій їхав хоробро: де треба, виїжджав на зустрічну, де треба, розвертався через подвійну осьову — сам Аспірин ніколи б так не зважився. На студії його зустріли докорами; він зачинив за собою звуконепроникні двері, впав у крісло перед мікрофоном, одягнув навушники і одразу забарабанив:
— Ну, доброго раночку, мої любі! З вами ді-джей Аспірин, а це значить, що занудні години в офісі, за монітором, за кермом, за робочим столом, на трудовому, значить, посту стануть трохи менш сірими, трохи барвистішими, бо з вами «Лапа-Радіо»! «Лапа-Радіо» простягає м’яку лапу, торкається ваших вух, і ось перша ластівка нового дня… ковток енергії зранку — Вєрка Смердючка запевняє вас: усе буде добре…
Він вимкнув мікрофон і вислухав порцію докорів від режисерки. Велів принести собі кави. Сказав, не стримавшись:
— Якби ти знала, Юлю, що зі мною було, ти б не лаялась…
На закономірне Юлине запитання, що ж було, Аспірин тільки зітхнув і похитав головою.
Збігав час. Крутилася попса. Телефонували петеушники й вимагали ще попси. Аспірин жував бутерброди, пив каву й думав, що попса накрила всіх, навіть молодь, і що увечері в «Куклабаку» буде прикольна команда, яка впіймала модну хіп-хопову хвилю. Хлопці зняли два кліпи, але на телебачення їм не пробитися ніколи, тому що попса накрила всіх… І думки його побігли по колу, як трамвай.
До кінця четвертої години етеру він забув про дівчисько і про свої проблеми. Він узагалі ні про що не думав. Слова лилися з нього, як підсолоджена вода.
— Ваше перше запитання, Інночко?
— Це чоловічого роду чи жіночого?
— Браво! Ви справжній філолог! Це середнього роду, це «воно».
— Воно на вулиці чи вдома?
— І там, і там місцями трапляється — і там, і там… Далі?
— Це тверде чи м’яке?
— Гм… По-різному. Буває тверде. Але не дуже. Ножем його можна різати, піддається.
— Це істота чи неістота?
— Ого, Інночко… Як же ви істоту будете різати ножем? Скажемо так: це було колись істотою, а тепер ні… Далі?
— Це стоїть чи лежить?
— Звичайно, лежить…
Пауза. Дихання.
— Інночко, час збігає, ми чекаємо вашої відповіді — або нових запитань… Якщо ви вгадаєте — сьогодні зможете піти в кіно, на вас уже чекають два квитки… Лишилося трішки… О, я чую сигнал! Час минув! Що я задумав? Що це?
— Може, лавочка? — припустила невидима Інночка.
Навіть режисерка, до всього звична, схопилася за голову.
— Гм, — сказав Аспірин. — Інно, я все-таки гадаю, що ви заслужили ці квитки. Важливий не результат, важливі старання. Крім того, ви знаєтеся на філології… Я задумав сало, сало я задумав, от так просто, так просто… Залишайтеся на лінії, зараз вам пояснять, де ви зможете забрати ваш виграш!