Запустили прогноз погоди. Знову грози і зливи. Після прогнозу піде блок реклами на п’ять хвилин, і Аспірин зможе викурити цигарку під каву…
Телефон у кишені сорочки забринів і заграв тему із «Зоряних воєн».
— Аспірине, трах-тарарах! Ти що, не вимкнув мобілу?
— Не лайся, Юлю, ми не в етері, — пробурмотів він, витягаючи трубку з кишені. Номер на табло був незнайомий. — Алло!
— Олексію, — Аспірин не одразу впізнав голос консьєржа Васі. — Тут у вас… коротше, таке у вас у квартирі, треба, щоб ви приїхали…
— Що? — прошептав ледь притомний Аспірин.
— Ніби злодії…
Аспірин пригадав, що знову забув увімкнути сигналізацію.
— Викликайте ментів, якщо злодії…
— Вони так кричать…
— Злодії?!
— Так… Я подумав… ви там нікого в квартирі не залишали?
Перед очима в Аспірина промайнуло жалібне Оленине обличчя — як вона дивиться вслід авту…
— Дівчинка… — пробурмотів він.
— Дівчинка ваша тут, я її до себе забрав… у будку… А там… то викликати міліцію?
— Викликай! — гримнув Аспірин. — Одразу треба було!
«Кінець розмови», — висвітила трубка.
Біля під’їзду стояла міліцейська машина і швидка допомога. І юрба цікавих — як же без них.
— Олексію, це у вас?
— Що сталося?
Із дверей парадного саме виносили ноші, накриті простирадлом. Першої миті Аспірину здалося — все, труп. Потім він розгледів жовтувате, заляпане кров’ю лице. Труп напівголосно лаявся і стогнав.
— Це ваша п’ятдесят четверта?
Двері в квартиру виявилися відчиненими, на порозі стояла Олена, і вона зовсім не здавалася переляканою. Навпаки, усміхнулася, побачивши Аспірина:
— А тут таке було!
Килимок перед дверима був посиланий чи то стружкою, чи то тирсою. Висвердлили замок?
Двері відчинилися. Виглянув круглощокий міліціонер:
— Ви господар?
— Я господар, що сталось?
— Увійдіть…
Аспірин увійшов — і мало не знепритомнів. Передпокій був заляпаний кров’ю. Кров на дзеркалі, на підлозі, на стінах, на меблях… Олена стояла поруч, нітрохи не бентежачись.
— Забрали б дитину, — буркнув мент. — Все-таки…
— Йди на вулицю, — сказав Аспірин гумовими губами.
— Я там цілий день товклася, — огризнулася Олена. — І чого я тут не бачила? Ну, кров…
Аспірин упіймав погляд мента.
— Сучасні діти, —пробурмотів сипло. —Фільми, ігри… кров…
— Документи, — зажадав мент нелюб’язно.
Аспірин відшукав у куртці водійські права. Мент вивчав їх довго і докладно, скептично супився, ніби не бажаючи вірити, що документ справжній.
— Документи на дитину є?
Аспірин ледь не завив. Переглянувся з Оленою (та посміхалася). Знайшов у сумці свідоцтво про народження, запаяне в ламінат. Мент і його уважно вивчив.
— Документи на квартиру?
— Що тут сталося? — сказав Аспірин трохи голосніше й ледь тонше, ніж хотів би. — Що тут, у мене в квартирі… що трапилося?
З вітальні вийшов чоловік у світло-синьому халаті — він тягнув ще одні ноші, на яких теж хтось лежав. Ноші заледве розвернулися, відтиснувши Аспірина до заляпаної кров’ю стіни. Аспірин розгледів обличчя лежачого, молоде, з ознаками виродження, обличчя — хлопець був непритомний, поперек щоки в нього тяглися три глибокі борозни, вухо трималося на клаптику шкіри.
— Ми поїхали? — запитав ще один чоловік у халаті, ногою притримуючи вхідні двері.
— Ага, — сказав мент.
Двері зачинились.
— А може, вони психічно ненормальні? — з надією запитав Аспірин.
Старший опер бридливо поморщився. Молодший запитав:
— А відмички?
Аспірин укотре оглянув кімнату. Стелаж із дисками перекинуто, ніби за нього чіплялися, намагаючись піднятися. Диван у крові, килим у бурих плямах. Решта залишилося таким, як було, — книжки, картини на стінах, сувенірний свічник із Венеції. Нічого не торкнуто, не розбито, не зрушено з місця.
— Ви тут не чіпайте нічого до експертизи, — укотре сказав молодший мент.
— Що ж мені, так і ночувати?
— А ви в спальні ночуйте. Там чисто.
— Спасибі, — зітхнув Аспірин.
«Куклабак» на сьогодні накрився. Аспірин перетелефонував Хомі, колезі-супернику, слізно просив підмінити, якось викрутитись і щось придумати. Змалював сьогоднішні події в таких барвах, що навіть Хома, здається, повірив. Принаймні підмінити обіцяв.