Він спокійно, хазяйновито засмажив дві порції яєчні, порізав дві помідорини й цибулину, накрив на стіл. Олена повернулася — вже не така червона, вмита, з ведмедиком під пахвою.
— Отже, — сказав Аспірин, коли сніданок перейшов у чаювання, — я буду слухати, а ти розповідай мені все. Звідки ти прийшла? Навіщо? Чому тобі тут, у нас, не подобається? Чим я можу тобі допомогти? Усе розповіси, бо я мушу нарешті тебе зрозуміти. Добре?
Аспірин посміхнувся й увімкнув диктофон у себе на колінах.
Дівчинка мовчала.
— Ти казала, у вас там немає смерті, — м’яко поквапив її Аспірин. — Правда?
— Там усе інакше, — сказала дівчинка, повільно помішуючи чай. — Там ніхто не боїться. Твоя музика. .. вона тобі подобається тому, що в ній є відблиск… відображення… того світу, звідки я прийшла. Ви всі відчуваєте його — хоча й не розумієте. Тому вам подобається музика, де є цей… відблиск, відображення.
— Така музика не всім подобається, — сказав здивований Аспірин. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?
За вікном погрозливо заволав кіт, що зіткнувся в палісаднику з конкурентом.
— Я не можу туди повернутись, — пробурмотіла дівчинка.
— Чому?
— Я втекла.
— А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано?
— Бо мені треба знайти одну людину. — Олена дивилася крізь Аспірина, ніби вираховувала дати по календарю в нього за спиною. — Мого брата. Він упав.
— Звідки?
— Ти не збагнеш, — сказала вона несподівано роздратовано. — Мій брат… загубився. Його можна вивести. Мені дали струни, щоб я його вивела. Тепер треба навчитися грати. На скрипці. Тоді я зможу знайти брата. І зумію його вивести.
— Те місце, звідки ти прийшла, —сказав Аспірин, осяяний раптовим здогадом, — це випадково не Рай?
Дівчинка дивно на нього глянула:
— Я цього не казала.
— Але мала на увазі? А твій брат — може, він пропащий ангел?
Олена дивилася у своє горня.
— Дуже добре, — сказав Аспірин, і справді задоволений. — Розкажи про свого Мишка. Що трапилося, коли прийшли ті нехороші люди? Злодії, я маю на увазі?
Йому здалося, що Олена дивиться докірливо.
— Мишко на них напав… І вони тебе не пограбували. А ти хоч би подякував.
— Спасибі, Мишку! — Настрій в Аспірина покращувався з кожною хвилиною. — А хто у тебе в Первомайську? Ти там коли-небудь бувала?
Олена не підводила очей.
— Скажи, — заохочував Аспірин.
Олена мовчала.
— Добре, останнє запитання… Той чоловік, що до нас приходив босоніж… Ти його знаєш?
— Він не чоловік.
— А хто?
— Він… ти не зрозумієш.
— Ти його боїшся?
— Тут — так. А там… я нічого не боюся. Там узагалі немає страху. Голоду теж немає, — додала вона тихо й погладила живіт. — Знаєш, я вчора так хотіла їсти…
Аспірин поспішно вимкнув диктофон. Годинник показував п’ять хвилин на дев’яту, до роботи ще кілька годин, треба швидше дізнатися, чи є в психіатричних лікарнях дитячі відділення. Гадаю, мусять бути.
— Чудово! — Він бадьоро піднявся з-за столу. — Помий поки що посуд, мені треба зателефонувати.
Він щільно зачинив двері спальні, що слугувала також і кабінетом, і увімкнув диктофон. Ця хитромудра штуковина завбільшки з губну помаду ніколи його не підводила — велика електронна пам’ять, чудова якість запису, навіть найтихіший шепіт і бурмотіння вдається потім розшифрувати.
— Ти казала, у вас там немає смерті, — сказав диктофон голосом Аспірина. — Правда?
Мовчання. Аспірин, як не вслуховувався, не міг розібрати ні звуку.
— Така музика не всім подобається, — почувся знову голос Аспірина. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?
Він підніс диктофон до очей. Вимкнув його. Увімкнув наново.
— Ти казала, у вас там немає смерті. Правда?
Пауза. Тиша. Шум вітру за вікном.
— Така музика не всім подобається. І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?
Пауза. Тиша. Котяче нявчання.
— Чому?
Пауза.
— А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано?
Аспірин натиснув кнопку «стоп». Ще залишалася, як рятівне коло, версія вузькоспрямованого запису (така функція в диктофона була, і Аспірин міг увімкнути її помилково). Але як тоді бути з шумами? Із цим котом, що нявчав?
Олена витирала стіл. Вірніше, просто терла ганчіркою — стіл давно був чистий.
— Скажи, будь ласка, — Аспірин простягнув руку з диктофоном, — раз, два, три…
— Раз, два, три, — слухняно повторила дівчинка. Аспірин увімкнув відтворення — і почув спочатку свій голос, потім голос Олени: «Раз, два, три…»