— Не сліпи, падло!
Гарчання.
Аспірин погасив ліхтарик і тихенько відступив до виходу. Може, самі відсохнуть і самі відваляться?
Та ба.
— Йди сюди, кажуть тобі! Краще буде!
— Що треба, хлопці? — запитав Аспірин по-діловому. — Я — ді-джей Аспірин…
Іржання. Ці дітлахи або не вірили йому, або не слухали радіо.
— Аспірин-підорин, прикурити не знайдеться? — лунко запитала дівка.
Він відступав, не зводячи ока із собаки. Один його приятель колись мав такого. Відгриз середній палець на лівій руці — власному хазяїну…
— Притримай пса, — запропонував він холодно.
Іржання. Дівиця заливалася найдужче. Яке неприємне поєднання, подумав Аспірин, — дівка і собака…
— Абелю, фас! Відірви йому яйця!
Аспірин повернувся й побіг. Палицю мені, палицю, краще залізну, краще заточену… Ніколи підібрати цеглину… темно… а балончик, що цілий рік провалявся в торбі, сьогодні лишився в багажнику — лежить у гаражі, відпочиває…
Тьмяно спалахнув ліхтар при вході в підворіття. Цього світла саме вистачило Аспірину, щоб не налетіти на сміттєвий бак. Він в останній момент ухилився, озирнувся й побачив у світлі ліхтаря, як бультер’єр, схожий на фаршировану бліду панчоху, мчить подвір’ям, а слідом біжить восьминога проява, чотири роти репетують, а вісім рук місять повітря…
Тільки тепер Аспірин згадав про дівчинку, яка й досі, мабуть, стоїть у цьому підворітті й притискає до грудей ведмедика.
Він підхопив із землі уламок цеглини, жбурнув у пса і майже вцілив. Тварюка вповільнила біг, але ненадовго.
— Скотино! Ти що робиш?! — репетувала дівиця. — Абелю, взяти!
Аспірин забіг у підворіття. Світло ліхтаря наскрізь прострелило бетонний коридор. Дівчинка, всупереч сподіванням Аспірина, не втекла, почувши лемент, тупіт і гарчання, а тільки дужче втиснулася в стіну.
Аспірин схопив її за руку й потягнув за собою. Даремно, мабуть. Він і сам, без баласту, бігав значно повільніше від коротконогого собаки.
Вибігли. Дівчинка вирвала свою руку з руки Аспірина, обернулася й кинула ведмедика назад у пройму арки, де на стінах стрибали тіні.
Спочатку він почув крик — вереск, зойк, що розриває чиїсь голосові зв’язки.
І за секунду побачив величезну тінь, що виросла на бетонній стіні поверх зблідлих від страху графіті.
Глухо ухнув собака. Щось гепнулось об стіну й об підлогу. І стало тихо. Тільки тупіт ніг затихав далеко-далеко. ..
У сусідніх будинках засвітилися вікна.
— Тікаймо, — сказав Аспірин несвідомо, за покликом інстинкту.
— Зараз, — відповіла дівчинка. — Мені треба забрати Мишка.
Вона увійшла в пройму арки, підняла щось із асфальту, дбайливо обтрусила й притисла до грудей. Аспірин глянув поверх її схиленої голови: у підворітті нікого не було. Оддалік, біля протилежного входу, лежав розшматований труп собаки.
— Ходімо, — сказала дівчинка.
Він схопив її за руку й потягнув геть, намагаючись триматися в тіні й за жодних обставин не потрапляти на очі розтривоженим сонним обивателям, чиї голови то тут, то там визирали з вікон, кватирок, балконів.
— Неспокійно сьогодні, — сказав консьєрж Вася. — У всьому районі собаки, чуєш, розгавкалися. .. Верещав хтось — просто жах… Ти як дійшов?
— Нормально, — збрехав Аспірин. — Дівчинку ось… зустрів…
Дівчинка дивилася на консьєржа з привітною цікавістю.
— Уночі? — здивувався Вася. — Саму?
— З Мишком, — уточнила дівчинка.
Підійшов ліфт. На щастя, крізь стулки дверей, що вже зачинялися, Аспірин встиг завважити Васине обличчя і підставив ногу, не даючи дверним стулкам зійтися.
— Дитина загубилася, — сказав він Васі. — Завтра зранку телефонуватиму в міліцію… хай шукають батьків… не залишати ж її на вулиці, так?
Погляд консьєржа потеплів:
— Так… ото… Залишають дітей, де припало… Розстрілювати б таких батьків на майданах…
Аспірин відітхнув і знову натиснув кнопку з цифрою п’ять. Дівчинка мовчала, поглядала знизу вгору, гладила ведмедика по голові.
Ліфт заскреготів, зупиняючись на п’ятому. Аспірину довелося кілька разів глибоко вдихнути, перш ніж руки хоч трохи заспокоїлись і тремтячий ключ знайшов замкову шпарину.
— Заходь…
Увімкнув світло. Дівчинка стояла посеред великого передпокою й мружилась — зовсім як тоді в підворітті. Аспірина пересмикнуло.
Не роззуваючись, він пройшов на кухню. Відчинив навісну шафу, добув почату пляшку коньяку. Хлюпнув у чайне горня. Випив. Якщо й відпустило, то лише трішки.