— Спасибі, — мовив він і пішов у спальню.
Увечері в «Зеленій феї» до нього підійшов редактор журналу «Мачо».
— Слухай, добре пішла твоя статейка… Ні, не про жіночий оргазм, не лести собі. Про функції.
— А, — сказав Аспірин. Місяць тому він із чистого натхнення написав для «Мачо» статтю, що називалася просто й нехитро: «Жінка: основні й супутні функції».
— Тепер потрібні листи читачів, — сказав редактор. — Причому бабів. Один лист щоб із філософією, щоб там були Бодлер і Ніцше, і щоб баба була такою собі «синьою панчохою» й називала автора жопою з вухами. Другий — від блондинки, щоб вона по ходу діла нахвалювала свої основні функції. А третій — від домогосподарки, із тих, кого ти обізвав пилососками, і щоб вона пропонувала зробити тобі мінет…
— Ти так добре все розумієш, — сказав Аспірин. — То й написав би сам.
Редактор глянув на нього з німим подивом.
— Тобі бабло хіба не потрібне? — запитав він нарешті.
Аспірин дивився на нього крізь завісу густого, осклянілого, безнадійного сп’яніння. Він пив горілку третю годину поспіль, але забуття не було — лише вагота й каламуть, як у поганому сні.
— Я взагалі гадав, що ти напишеш, — сказав редактор. — По п’ять тисяч знаків кожен аркуш, ну, від блондинки можна вісім…
— Напишу, — сказав Аспірин. — Умовив.
Редактор відійшов, усе ще запитально поглядаючи на Аспірина. Це був не перший за сьогодні питальний погляд; Аспірин геть вибивався з колії, не виходив на танцювальний майданчик, не розважав дівчат, не тусувався — сидів у кутку й цмулив горілку, вже краще взагалі було не приходити…
Саме підвівся, збираючись іти, коли в напівтемну, повиту ліанами залу ввійшла Дарка, його актуальна подруга, на двадцятисантиметрових гострих підборах.
Вона прийшла з іншої тусовки і була вже геть весела. Від неї пахло солодким і забороненим. Поволікши Аспірина в курилку, вона повисла в нього на шиї й без передмов упилася в губи. Хвилин десять вони мусолили одне одного, усе дужче й дужче заводячись і розпалюючись, потім Дарка пробурмотіла, не перестаючи цілуватися:
— Всі козли. Їдьмо до тебе.
Вони вийшли з клубу і впіймали таксі. Аспірину полегшало: уперше за ці дні він знав, чого хоче. На задньому сидінні авта було м’яко, але тісно, Дарка своїм золотим гострим підбором умудрилася подряпати вухо водію, той образився, але Аспірин пообіцяв доплатити «за шкідливість».
Уже піднімаючись до ліфта, він раптом застиг із відкритим ротом.
— Добрий вечір, Олексію, — сказала консьєржка тьотя Світлана.
Аспірин засмикав кадиком.
— Ти чого? — запитала Дарка.
Він втягнув її в ліфт.
— У мене там дочка, — сказав, задихаючись від нервового сміху.
— Що?!
— У мене вдома дочка, Олена з Первомайська… Ой, не можу…
— Обкурився? — припустила Дарка.
— Та ні, справжня дочка… Тобто, звичайно, я її вперше бачу…
— Не придурюйся. — Дарка насупилася. — А чого це в тебе килим у коридорі?
Килим так і стояв, згорнутий у рулон, біля дверей, як на почесній варті.
— Його кров’ю вчора забруднили. — Аспірин і далі реготав. — Тут таке було… Весь килим у крові…
Дарка випустила його руку. Глянула в обличчя:
— Аспірине… дах поїхав?
Аспірин натиснув на кнопку дзвінка — вперше, мабуть, за всі десять років, що квартира належала йому. За хвилину безупинного дзвоніння зсередини почувся переляканий дитячий голос:
— Хто там?
— Відчиняй, донечко, тато прийшов, маму привів. — Аспірин сміявся, аж заходився. — Нумо, відчиняй…
Повернувся ключ у дверях. Олена відступила в передпокій — вона була з голови до ніг загорнена в ковдру.
— А я думала, в тебе глюки, — протягнула Дарка. Кутики її губ опустилися, вона розглядала Олену з цікавістю й бридливістю, як павука-птахоїда. — Знаєш, Аспірине… сходжу я в сортир для розмаїтості.
І вона продефілювала по коридору в туалет.
— Хто це? — тихо запитала Олена.
— Не твоя справа, — сказав Аспірин. Сміятися він перестав, але в горлі пекло й досі. — От що, красуне… Бери ковдру, подушку, табуретку… бери й вимітайся в коридор.
— Куди?
— Пересидиш півгодинки, нічого з тобою не станеться… — Аспірин підхопив однією рукою табуретку, другою — дівчинку, поволік одне й інше за двері. — Ось тут сядь і сиди, я тебе потім заберу. Дзвінка не торкайся — уб’ю. Ясно?
Олена стиснула губи. Мовчки кивнула.
— От і добре. — Аспірин знову захихотів. — Куплю тобі морозива.