— Ти що?! — Від обурення Аспірин вилаявся, як не лаються при дітях, засоромився своєї нестриманості й тому розлютився ще дужче.
Дівчинка обернулась. На колінах у неї — вірніше, на схрещених п’ятках — сидів світло-коричневий ведмедик і витріщався на Аспірина пластмасовими баньками. На підлозі біля ніжки стільця стояла порожня баночка з-під меду.
— Отже, ти Гримальський Олексій Ігорович, тобі тридцять чотири роки, — прокурорським тоном повідомила дівчинка.
— Слухай, ти, — видавив Аспірин крізь зуби. — Забирай… свого ведмедя й іди. Щоб і духу твого тут не було. Рахую до десяти.
— Інакше що? — уточнила дівчинка.
— Був, блін, милосердним, — гірко пробурмотів Аспірин. — Дав притулок на ніч дитині, що загубилася…
Після вчорашнього нічного забігу боліли ноги й спина. У роті було сухо й бридко. У правій скроні повільно й урочисто бухав мініатюрний ковальський молот.
— Інакше, — він обігнув сидячу гостю, взяв свій паспорт із таці й почувся певніше, — я викличу міліцію.
— І що, ти скажеш, я робила у тебе в квартирі вночі?
Аспірин дозволив нарешті ватяним колінам підігнутися й тяжко опустився на табуретку. Дівчинка дивилася на нього з цікавістю.
— Слухай, — глухо сказав Аспірин. — Я не знаю, хто і навіщо навчив тебе такої бридоти, але… є ж експертиза, розумієш? Мені не хочеться цього бруду, але… Усім же буде ясно, що ти просто маленька гидотна зіпсута вимагачка… Розумієш?
Дівчинка пересадила ведмедя на стіл поруч із собою. Зручніше склала йому ватяні лапи.
— Отже, це правда, — сказала відсторонено.
— Що? — майже викрикнув Аспірин.
— Він казав… він завжди каже правду.— Дівчинка задумалась, її світлі брови стали схожі на два недомальовані значки «безкінечність».
— Дитинко, — сказав він із відразою, — забирайся. Інакше я ніколи в житті не вчиню більше жодної доброї справи. Навіть кошеняті сосиску не дам.
— Налякав їжака голою дупою. — Вона посміхнулася. — Можна подумати, що ти просто-таки майстер добрих справ! Майже Дід Мороз!
Аспірин підвівся. Йому захотілося схопити маленьку гидоту за хвостика на потилиці й виволікти за собою до вхідних дверей і далі; замість цього він, вичекавши секунду, розреготався.
Що за цирк, справді? Чому він має лякатися прояви-недолітка, якій, певно, й одинадцяти років ще не сповнилося?
Усе ще підсміюючись, він повернувся в кімнату і взяв із ліжка телефонну слухавку.
— Я не зрозумів, — сказав Вітя Сомов на прізвисько Віскас. — Ти притяг із вулиці недолітку — додому?
— Вона дитина зовсім… Мені здалося…
— Ти притяг її додому?
— Ну, загалом, так.
Пауза.
— Не зрозумів, — повторив Віскас понуро. — На фіґа?
— Я був сам не свій, — признався Аспірин. — Спочатку на мене нацькували бультер’єра, а потім…
Він запнувся, не знаючи, як розповісти Віскасу, який завжди мислив раціонально, про ірраціональне постраховисько в підворітті.
— Ти був тверезий? — уточнив Віскас.
— Я був за кермом. Я за кермом не п’ю.
— Молодець, — похвалив Віскас. — Із сигналізації квартиру при дівці знімав?
— Я вчора на сигналізацію не ставив.
— Чому?
— Ну… не знаю. Забув.
— Чудово. — В голосі Віскаса почувся щирий подив: родить же земля таких ідіотів. — Аспірине, я на тебе коли-небудь крадіїв наведу. З виховною метою.
— Не треба, — сказав Аспірин і прислухався: дівчинка у вітальні відкрила, мерзотниця, піаніно і тепер бренькала по клавішах. — Слухай… По-моєму, вона ненормальна.
— Нормальніша, ніж ти, — жовчно запевнив Віскас. — Постережи там, що в тебе погано лежить. .. А я приїду хвилин за двадцять.
— Ага, — сказав Аспірин із полегшенням.
У сусідній кімнаті дівчисько безладно перебирало клавіші, як людина, що вперше побачила піаніно. Аспірин глянув на годинник, ніби вирішуючи, встигне мерзотниця розламати інструмент за двадцять хвилин чи не встигне.
Вітя Сомов завідував службою безпеки в нічному клубі «Куклабак», де Аспірин кермував по вівторках і п’ятницях. Якось Вітя по-дружньому допоміг розплутати дуже пікантну ситуацію — Аспірин в’їхав тоді у чийсь наворочений джип. Віскаса вважали інтелектуалом: усіх без винятку штатних викидайлів він змушував читати Муракамі. Та Аспірин цінував його не за це: Вітя Сомов був ідеальним співрозмовником, уважним, трохи вайлуватим, навколо нього, як запах, поширювалися впевненість і спокій, а засмиканому після робочого дня Аспірину саме спокою й не вистачало.