— Воно й зрозуміло, — сказав Аспірин після паузи. — Я теж. Але ж ми… усе гаразд, чи не так?
— Ні. — Дівчинка захитала головою, як і раніше, ховаючи обличчя за Мишковою мордочкою. — Не гаразд… Ти мене боїшся.
— Дурниці. — Аспірин підійшов, присів поруч навпочіпки.— Слухай… перестань. Хочеш, вип’ємо чаю? У мене є печиво…
Вона кивнула, не підводячи очей. Аспірин пішов на кухню, хлюпнув у чайник питної води з пластикового балона; зрештою, його совість почуватиметься комфортніше, якщо небажана гостя піде нагодованою і напоєною.
Чайник закипів, забурчав і голосно клацнув, вимикаючись. Аспірин витяг картонну коробочку з пакетиками на ниточках, укинув по одному в кожне горня, залив окропом. Поставив на стіл тарілку із залишками позавчорашнього печива.
— А Мишкові? — слабким від сліз голосом запитала дівчинка.
Аспірин, повагавшись, узяв із полиці третє горня. Дівчинка посадила ведмедя на стіл. Аспірин зітхнув і хлюпнув йому теж окропу.
— Бачиш, — сказав, присуваючи до дівчинки цукорницю, — я тебе не боюся. Що за дурниці — чому я маю тебе боятися? Ти пий… Просто я розлютився, коли ти взяла мій паспорт.
— А він у коридорі під дзеркалом лежав.
Аспірин пригадав: справді, одержував позавчора на пошті рекомендованого листа і потім закинув паспорт абикуди.
— Це не причина, — сказав він із притиском. — Документи брати не можна, особливо чужі, у чужій квартирі, чужої людини…
— Мені потрібно було дізнатися, хто ти.
Аспірин похитав головою, дивуючись її наївності:
— Хіба про це пишуть у паспорті? Ну от ти прочитала — і знаєш, хто я?
Дівчинка похилила голову.
— Не ображайся, але є ж правила, — сказав Аспірин, задоволений своєю маленькою перемогою. — У тебе повинні бути батьки… або я не знаю, опікуни якісь… і ти маєш жити з ними. Такі правила.
— Вони дуже далеко, мої опікуни, — сказала дівчинка і дивно посміхнулася. Така посмішка пасувала б зморшкуватій, битій життям бабусі. Аспірин насторожився.
— Де?
Дівчинка взялася за картонний язичок заварювального пакетика і з подивом підняла коричневий мокрий мішечок над бурштиновою поверхнею чаю.
— Оце так…
Опустила і знову підняла.
— Ти що, ніколи чай у пакетиках не заварювала? — тихо запитав Аспірин. — 3 якої ж ти глухомані?
— Олексію, — дівчинка блимнула бурульками злиплих вій, — не проганяйте мене.
Аспірин ледь не захлинувся чаєм.
— Я не проганяю! Допивай собі спокійно… Куштуй печиво… Але ми ж не в лісі живемо! У тебе мусять бути документи… Свідоцтво про народження… І мені треба терміново поїхати у відрядження, — придумав він раптом і перейнявся цією ідеєю. — Так. Поїхати. Надовго. Поїзд за годину.
Доки він говорив, дівчинка, здається, раптово втратила до нього інтерес. Її очі пильно дивилися на срібний дзвіночок, що прикрашав кухонну полицю.
— А що це?
І, не питаючи дозволу, вона простягнула руку і взяла дзвіночок за вушко.
— Залиш. — Аспірин насупився. — Ти що… хіба тебе не вчили, що треба спочатку… це ж чужа річ! Ану…
Дівчинка потрусила дзвіночком. Почувся дзенькіт, слабенький, але чистий.
— Ля, — сказала дівчинка.
І одразу брязнув дверний дзвінок — ніби розкудкудакалася божевільна курка.
— Ну от, — Аспірин підвівся, — це прийшла людина, яка тобі допоможе.
Простуючи до дверей, він легкодухо подумав, що врешті-решт можна подарувати їй дзвіночок. Нехай тільки піде чимскоріше.
— Привіт, — сказав Віскас, переступаючи поріг.
— Привіт. — Аспірин намагався не метушитися. — Чаю хочеш?
— Чаю? — Віскас підозріливо на нього покосився. — Давай спочатку вирішимо твою проблему…
Вони увійшли на кухню, коли дівчинка, піднявши гострий лікоть, обережно наливала свій чай у блюдечко.
Віскас різко зупинився, так що Аспірин ледь не налетів на нього, як Паць на Вінні-Пуха.
— Чаюєте? — запитав здивовано.
— Вона була голодна, — вибачливим тоном пробурмотів Аспірин.
— Зовсім ні, — тихо сказала дівчинка. — Просто… ми п’ємо чай. З Мишком.
І погладила ведмедя, від чого той ледь не впав важкою мордою в окріп.
Віскас глянув на Аспірина. Той відвів очі, ніби кажучи: ну, я ідіот, знаю…
— Як тебе звуть? — запитав Віскас дівчинку.
Вона низько схилилася над блюдцем, так що світлий волосок, що вибився з-за вуха, впав у чай і вужем поплив по поверхні.
— Як її звуть? — запитав Віскас Аспірина. Той знизав плечима. — Що, навіть імені не запитав?
— Н-не встиг.
Віскас саркастично хмикнув: